— Та за що ж ти лаєш мене? Винен хіба я, що не граю? Продай мені душ самих, коли вже ти така людина, що трусишся над цією дурницею.
— Чорта лисого матимеш! Хотів був, задурно хотів віддати, але тепер от не матимеш! Хоч три царства давай — не віддам. Такий скупердяй, пічкур гидкий! З цього часу з тобою ніякої справи не хочу мати. Порфирію, піди скажи конюхові, щоб не давав вівса коням його, хай їдять саме сіно.
Останнього висновку Чичиков ніяк не сподівався.
— Краще б ти мені на очі не показувався! — сказав Ноздрьов.
Проте, незважаючи на таку незгоду, гість і хазяїн повечеряли вкупі, хоч цим разом не стояло на столі ніяких вин з вигадливими назвами. Стирчала одна тільки пляшка з якимсь кіпрським, яке було те, що називають кислятина у всіх відношеннях. Після вечері Ноздрьов сказав Чичикову, відвівши його до бокової кімнати, де була наготовлена для нього постіль:
— Ось тобі постіль! Не хочу й на добраніч бажати тобі!
Чичиков залишився після відходу Ноздрьова в найнеприємнішому настрої. Він внутрішньо досадував на себе, лаяв себе за те, що до нього заїхав і згаяв даремно час; а ще більше лаяв себе за те, що заговорив з ним про справу, вчинив необережно, як дитина, як дурень; бо справа, зовсім не такого роду, щоб бути звіреною Ноздрьову… Ноздрьов людина-погань, Ноздрьов може набрехати, прибільшити, розпустити чорт знає що, підуть ще якісь плітки… Негаразд, негаразд. «Просто дурень я», — казав він сам собі. Ніч спав він дуже погано. Якісь маленькі прежваві комахи кусали його нестерпуче боляче, так що він усією жменею шкріб по враженому місці, приказуючи: «А щоб вас чорт забрав разом з Ноздрьовим!» Прокинувся він раннім ранком. Першим ділом його було, надівши халат, взувши чоботи, податись через двір на стайню наказати Селіфанові зараз же запрягати бричку. Вертаючись через двір, він зустрівся з Ноздрьовим, що був теж у халаті, з люлькою в руках.
Ноздрьов привітав його по-дружньому й спитав, як йому спалось.
— Так собі, — відповів Чичиков вельми сухо.
— А я, брат, — казав Ноздрьов, — така мерзота верзлась цю ніч, що бридко й розказувати; і в роті після вчорашнього, немов ескадрон переночував. Подумай, снилось, що мене відшмагали, єй-єй! І уяви хто? От ні за що не вгадаєш: штабс-ротмістр Поцелуєв разом з Кувшинниковим.
«Атож, — подумав сам собі Чичиков, — добре, якби тебе випарили наяву».
— Їй-богу! Та ще як боляче! Прокинувся, чорт возьми, справді щось свербить; певне, відьми блохи. Ну, ти йди тепер одягайся; я до тебе зараз прийду. Треба тільки вилаяти падлюку-прикажчика.
Чичиков пішов до кімнати одягатись і вмитися. Коли після того вийшов він до їдальні, там уже стояло на столі чайне накриття з пляшкою рому. В кімнаті були сліди вчорашнього обіду й вечері: здається, замітальна щітка не доторкувалась зовсім. На підлозі валялися хлібні крихти, а тютюновий попіл видно було навіть на скатертині. Сам хазяїн, що не забарився скоро ввійти, нічого не мав у себе під халатом, крім відкритих грудей, де росла якась борода. Тримаючи в руці чубук і присьорбуючи з чашки, він був дуже гарний для маляра, який страх не любить панів, прилизаних і завиваних, подібно до цилюрних вивісок[86], або вистрижених під гребінку.
— Ну, так як же думаєш? — сказав Ноздрьов, трохи помовчавши. — Не хочеш грати на душі?
— Я вже сказав тобі, брат, що не граю; купити — давай, куплю.
— Продати я не хочу; це буде не по-приятельському. Я не буду знімати плівку з чорт знає чого! У банчик[87] — інша річ. Прокиньмо хоч талію![88]
— Я вже сказав, що ні.
— А мінятись не хочеш?
— Не хочу.
— Ну, слухай: зіграємо в шашки; виграєш — твої всі. У мене ж багато таких, яких треба викреслити з ревізії. Гей, Порфирію, принеси-но сюди шашечницю!
— Марна праця, я не гратиму.
— Та це ж не в банк; тут ніякого не може бути щастя або фальшу: все ж від уміння. Я навіть тебе попереджаю, що я зовсім не вмію грати, хіба що-небудь мені даси вперед.
«А нум, — подумав сам собі Чичиков, — зіграю я з ним у шашки. В шашки грав я колись непогано, а на штуки йому тут трудно взятись».
— Будь ласка, хай уже по-твоєму — в шашки зіграю.
— Душі йдуть за сто карбованців!
— Навіщо ж? Досить, коли підуть за п’ятдесят.
— Ні, що ж за куш — п’ятдесят? Краще ж у цю суму включу тобі яке-небудь щеня середньої руки або золоту печатку[89] до годинника.
— Ну, гаразд! — сказав Чичиков.
86
*
89
*