— Скільки ж ти мені даєш уперед? — сказав Ноздрьов.
— Це з якої речі? Звичайно, нічого.
— Принаймні хай будуть мої два ходи.
— Не хочу, я сам погано граю.
— Знаємо ми вас, як ви погано граєте! — сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою.
— Давненько не брав я в руки шашок! — казав Чичиков, посуваючи теж шашку.
— Знаємо ми вас, як ви погано граєте! — сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою.
— Давненько не брав я в руки шашок! — казав Чичиков, посуваючи шашку.
— Знаємо ми вас, як ви погано граєте! — сказав Ноздрьов, посуваючи шашку, та в той же самий час посунув вилогою рукава й другу шашку.
— Давненько не брав я в руки… Е, е! Це, брат, що? Подай-но її назад! — сказав Чичиков.
— Кого?
— Та шашку ж, — сказав Чичиков, і в той же час побачив майже перед самим носом своїм і другу, що, як здавалось, пробиралася в дамки. Звідки вона взялася, це один тільки Бог знав.
— Ні, — сказав Чичиков, уставши з-за столу, — з тобою немає ніякої змоги грати. Так не ходять — трьома шашками за раз!
— Чому ж трьома? Це помилково. Одна посунулась ненавмисне; я її відсуну, будь ласка!
— А друга ж звідки взялася?
— Яка друга?
— А ось ця, що в дамки пробирається?
— От тобі й на! Ніби не пам’ятаєш!
— Ні, брат, я всі ходи рахував і все пам’ятаю. Ти її тільки тепер примостив. Їй місце — он де!
— Як, де місце? — сказав Ноздрьов, почервонівши. — Та ти, брат, як я бачу, на вигадки майстер.
— Ні, брат, це, здається, ти майстер, та тільки невдало.
— За кого ж ти мене маєш? — сказав Ноздрьов. — Що я, шахрувати буду?
— Я тебе ні за кого не маю, а тільки з цього часу ніколи не гратиму.
— Ні, ти не можеш відмовитись, — сказав Ноздрьов, розпалюючись, — гра почата!
— Я маю право відмовитись, бо ти не граєш, як личить чесній людині.
— Ні, брешеш, ти цього не можеш сказати!
— Ні, брат, сам ти брешеш!
— Я не шахрував, а ти відмовитись не можеш; ти мусиш кінчити партію!
— Цього ти мене не примусиш зробити, — сказав Чичиков холоднокровно і, підійшовши до дошки, перемішав шашки.
Ноздрьов спалахнув і підійшов до Чичикова так близько, що той відступив кроків два назад.
— Я тебе примушу грати! То дарма, що ти перемішав шашки! Я пам’ятаю всі ходи. Ми поставимо їх знову так, як були.
— Ні, брат, справа кінчена: я з тобою не гратиму.
— Так ти не хочеш грати?
— Ти сам бачиш, що з тобою немає змоги грати.
— Ні, скажи напрямець: ти не хочеш грати? — сказав Ноздрьов, підступаючи ще ближче.
— Не хочу, — сказав Чичиков і підніс, проте, обидві руки про всяк випадок ближче до обличчя, бо справа ставала справді гаряча. Ця обачність була вельми доречна, бо Ноздрьов розмахнувся рукою… і дуже могло б статися, що одна з приємних і повних щік нашого героя вкрилася б незмивним безчестям, але, щасливо відвівши удар, він схопив Ноздрьова за обидві задирливі його руки й держав його міцно.
— Порфирію, Павлушка! — кричав Ноздрьов у шаленстві, пориваючись вирватись.
Почувши ці слова, Чичиков, щоб не робити дворових людей свідками спокусливої сцени і разом з тим почуваючи, що держати Ноздрьова було даремне, пустив його руки. В цей самий час увійшов Порфирій і з ним Павлушка, хлопець дужий, з яким мати справу було зовсім невигідно.
— Так ти не хочеш кінчати партію? — казав Ноздрьов. — Відповідай мені напрямець!
— Партію немає змоги кінчати, — казав Чичиков і глянув у вікно. Він побачив свою бричку, що стояла зовсім готова, а Селіфан чекав, здавалося, тільки помаху, щоб підкотити до ґанку; але з кімнати не було ніякої змоги вибратись: на дверях стояли два дужі кріпосні дурні.
— Так ти не хочеш докінчити партію? — повторив Ноздрьов, з обличчям, що горіло, як у вогні.
— Якби ти грав, як личить чесній людині… але тепер не можу.
— А! Так ти не можеш, негідник! Коли побачив, що не твоя бере, так і не можеш! Бийте його! — кричав він несамовито, звернувшись до Порфирія і Павлушки, а сам схопив у руку черешневий чубук. Чичиков став блідий, як полотно. Він хотів щось сказати, але почував, що губи його ворушились без звуку.
— Бийте його! — кричав Ноздрьов, пориваючись уперед з черешневим чубуком, увесь в жару, в поту, немов підступав під неприступну фортецю. — Бийте його! — кричав він таким самим голосом, як під час великого приступу кричить своїй чоті: «Хлопці, вперед!» який-небудь одчайдушний поручник, якого шалена хоробрість уже набула такої слави, що дається спеціальний наказ держати його за руки під час гарячих діл. Але поручник уже відчув бойовий запал, усе пішло обертом у голові його; перед ним носиться Суворов[90], він лізе на велике діло. «Хлопці, вперед!» — кричить він пориваючись, не помишляючи, що шкодить уже обміркованому планові загального приступу, що мільйони рушничних дул виставилися в амбразури[91] неприступних, що йдуть за хмари, мурів фортеці, що злетить, як пух, у повітря його безсила чота і що вже свище фатальна куля, готуючись заткнути його крикливе горло. Та коли Ноздрьов виразив собою одчайдушного, знавіснілого поручника, що підступав під фортецю, то фортеця, на яку він ішов, ніяк не була схожа на неприступну. Навпаки, фортеця почувала такий страх, що душа її сховалась аж у п’яти. Вже стілець, яким він надумав був боронитись, був вирваний кріпосними людьми з його рук; уже, заплющивши очі, ні живий ні мертвий, він готувався покуштувати черкеського чубука свого хазяїна, і бог знає чого не сталося б з ним; але долі вгодно було врятувати боки, плечі й усі добровиховані частини нашого героя. Несподіваним чином дзенькнули раптом, як з хмар, деренчливі звуки дзвінка, пролунав ясно стукіт коліс повозки, що підлетіла до ґанку, і озвалися навіть у самій кімнаті важкий храп, тяжке відсапування розгарячілих коней спиненої тройки. Всі мимоволі глянули у вікно: хтось з вусами, у напіввійськовому сурдуті, злазив з повозки. Розпитавшись у передпокої, увійшов він саме тієї хвилини, коли Чичиков не встиг ще опам’ятатися від усього страху і був у найжалюгіднішому стані, в якому будь-коли бував смертний.