— Дозвольте дізнатись, хто тут пан Ноздрьов? — сказав незнайомий, подивившись з деяким недомислом на Ноздрьова, що стояв з чубуком у руці, і на Чичикова, що ледве починав очунювати від сього невигідного стану.
— Дозвольте раніш дізнатись, з ким маю честь говорити? — сказав Ноздрьов, підходячи до нього ближче.
— Капітан-справник[92].
— А що ви бажаєте?
— Я приїхав вам оголосити одержане мною повідомлення, що ви перебуваєте під судом до часу ухвалення вироку у вашій справі.
— Що за дурниця, в якій справі? — сказав Ноздрьов.
— Ви були причетні до історії з нагоди заподіяння поміщикові Максимову особистої образи різками у п’яному вигляді.
— Ви брешете! Я і в вічі не бачив поміщика Максимова!
— Шановний пане! Дозвольте вам заявити, що я офіцер. Ви можете це сказати вашому слузі, а не мені!
Тут Чичиков, не чекаючи, що відповідатиме Ноздрьов, швидше за шапку та поза спиною капітана-справника вислизнув на ганок, сів у бричку й звелів Селіфанові поганяти коней щодуху.
Глава п’ята
Герой наш, проте, добре налякався. Хоч бричка мчала на все пропаще і село Ноздрьова давно зникло з очей, закрившись полями, пологостями й пагорками, але він усе ще поглядав назад зі страхом, немов чекаючи що от-от налетить погоня. Він насилу переводив подих, і коли він спробував прикласти руку до серця, то почув, що воно билось, як перепілка в клітці. «От якого жару завдав! Дивись ти, який!» Тут багато було назичено Ноздрьову нелегких і сильних бажань; трапились навіть і негарні слова. Що ж поробиш? Російська людина, та ще і в гніві!.. До того ж, справа була зовсім не в жарт. «Що не кажи, — сказав він сам собі, — а не нагодись капітан-справник, мені б, може, й не далося б більше й на світ Божий глянути. Пропав би, як булька на воді, без усякого сліду, не залишивши нащадків, не здобувши майбутнім дітям ні достатку, ні чесного імени!» Герой наш дуже дбав про своїх нащадків.
«Та й пан же паскудний! — думав собі Селіфан. — Я ще не бачив такого пана. Просто плюнути б йому за це! Ти краще людині не дай їсти, а коня ти мусиш нагодувати, бо кінь любить овес. Це його продовольство: що, приміром, нам кошт, то для нього овес: він його продовольство».
Коні теж, здавалось, думали невигідно про Ноздрьова: не тільки гнідий і Засідатель, але й сам чубарий був не в настрої. Хоч йому на долю і припадав завжди гірший овес і Селіфан не інакше засипав йому в жолоб, як сказавши попереду: «Ех ти, падлюка!», проте це все ж таки був овес, а не просте сіно: він жував його залюбки і часто тикався довгою мордою своєю в жолоби до товаришів — покуштувати, яка в них була харч, особливо, коли Селіфана не було в стайні; але тепер саме сіно — не гаразд! Усі були незадоволені.
Та незабаром усі незадоволені були перервані серед жалів своїх раптовим і зовсім несподіваним способом. Усі, не виключаючи й самого кучера, опам’яталися й очунялися тільки тоді, коли на них наскочила коляска з шестериком коней і майже над головами їх розітнулися крики дам, що сиділи в колясці, і лайка та загрози чужого кучера. «Ах ти ж мошенник! Я ж тобі кричав уголос: звертай, ґаво, праворуч!.. П’яний ти, чи що?» Селіфан відчув свою необачність, але тим що російська людина не любить признатись перед іншим, що вона винна, то зразу ж вимовив, підбадьорившись: «А ти чого так розігнався? Очі свої в шинку заставив, чи що?» Слід за цим він узявся збивати назад бричку, щоб визволитись таким чином з чужої упряжі, та ба — усе переплуталось. Чубарий з цікавістю обнюхував нових своїх приятелів, що опинились по обидва боки його. Тим часом дами, що сиділи в колясці, дивились на все це з виразом страху на обличчях. Одна була стара, друга молоденька, шістнадцятилітня, з золотим волоссям, вельми старанно і мило приглаженим на невеличкій голівці. Гарненький овал обличчя її круглився, як свіженьке яєчко, і, подібно до нього, білів якоюсь прозорою білістю, коли свіже, щойно знесене, воно держиться проти світла в смуглих руках ключниці, що випробовує його, і пропускає крізь себе проміння сяючого сонця; її тоненькі вушка теж прозоріли, рожевіючи теплим світлом, що проймало їх. Разом з тим переляк у відкритих застиглих устах, на очах сльози — усе це в ній було таке миле, що герой наш дивився на неї кілька хвилин, не звертаючи ніякої уваги на колотнечу, що сталася між кіньми й кучерами. «Назад подай, чи що, нижегородська ґава!» — кричав чужий кучер. Селіфан потяг віжками назад, чужий кучер зробив те саме, коні трохи подалися назад і потім знову збилися, переступивши посторонки. При цій нагоді чубарому коневі так сподобалося нове знайомство, що він ніяк не хотів виходити з колії, в яку впровадила його непередбачена доля, і, поклавши свою морду на шию свого нового приятеля, здавалось, щось нашіптував йому в саме вухо, мабуть, страшенну нісенітницю, бо приїжджий безперестанку стріпував вухами.