Коли Чичиков глянув скоса на Собакевича, він йому цим разом здався вельми подібним до середньої величини ведмедя. Для довершення подібності, фрак на ньому був зовсім ведмежого кольору, рукава довгі, панталони довгі, ступнями він ступав криво й косо і наступав раз у раз на чужі ноги. Колір обличчя мав розжарений, гарячий, який буває на мідному п’ятаку. Відомо, що є багато на світі таких облич, над обробкою яких природа недовго мудрувала, не вживала ніяких дрібних інструментів, як-от: терпугів, сверделець та іншого, а просто рубала з усього плеча: ударила сокирою раз — став ніс, ударила вдруге — стали губи, великим свердлом колупнула очі і, не обстругавши, пустила в світ, мовивши: «Живе!» Отакий міцний і на диво оточений образ був у Собакевича: тримав він його більше вниз, ніж угору, шиєю не ворочав зовсім і, через такий неповорот, рідко дивився на того, з ким говорив, але завжди або на ріг пічки, або на двері. Чичиков ще раз глянув на нього скоса, коли проходили вони їдальню: ведмідь! достоту ведмідь! Треба ж такого чудного зближення: його навіть звали Михайлом Семеновичем. Знаючи звичку його наступати на ноги, він дуже обережно пересував своїми й давав йому дорогу вперед. Хазяїн, здавалось, сам почував за собою цей гріх і зразу ж спитав: «Чи не потурбував я вас?» Але Чичиков подякував, сказавши, що ще не сталося ніякої турботи.
Увійшовши до вітальні, Собакевич показав на крісло, сказавши знову: «Прошу». Сідаючи, Чичиков глянув на стіни і на картини, що висіли на них. На картинах усе були молодці, усе грецькі полководці, гравіровані на весь зріст: Маврокордато в червоних панталонах і мундирі, з окулярами на носі, Міаулі, Канарі[96]. Усі ці герої були з такими товстими стегнами й нечуваними вусами, що дріж проходив по тілу. Між міцними греками, невідомо яким способом і навіщо, помістився Багратіон[97], тонкий, худенький, з маленькими прапорами й гарматами внизу і в щонайвужчих рамках. Далі знову була героїня грецька Бобеліна[98], якої одна нога здавалась більшою за весь тулуб тих чепурунів, що наповнюють теперішні вітальні. Хазяїн, будучи сам людина здорова і міцна, здавалось, хотів, щоб і кімнату його прикрашали теж люди міцні й здорові. Коло Бобеліни, біля самого вікна, висіла клітка, з якої виглядав дрізд темного кольору з білими цяточками, дуже подібний теж до Собакевича. Гість і хазяїн не встигли й двох хвилин помовчати, як двері у вітальні відчинились і ввійшла хазяйка, дама вельми висока, в чепці з стрічками, перефарбованими домашньою фарбою. Увійшла вона статечно, тримаючи голову прямо, як пальма.
— Це моя Федулія Іванівна, — сказав Собакевич.
Чичиков підійшов до ручки Федулії Іванівни, яку вона майже увіпхнула йому в губи, причому він мав нагоду помітити, що руки були вимиті огірковим розсолом.
— Серденько, рекомендую тобі, — провадив Собакевич, — Павло Іванович Чичиков! У губернатора й поштмейстера мав честь познайомитись.
Федулія Іванівна попросила сідати, сказавши також: «Прошу!» — і зробивши рух головою, подібно до актрис, що вдають королев. Потім вона сіла на канапі, напнулася своєю мериносовою[99] хусткою і вже не ворухнула більше ні оком, ні бровою.
Чичиков знову підвів очі вгору і знову побачив Канарі з товстенними стегнами й нескінченними вусами, Бобеліну й дрозда в клітці.
Майже протягом цілих п’яти хвилин усі зберігали мовчанку, лунав тільки стукіт, чинений носом дрозда об дерево дерев’яної клітки, на дні якої вудив він хлібні зернятка. Чичиков, ще раз обвів оком кімнату і все, що тільки в ній було: усе було міцне, незграбне в найбільшій мірі і мало якусь чудну подібність до самого хазяїна дому. В кутку вітальні стояло пузате горіхового дерева бюро на пребезглуздих чотирьох ногах — достоту ведмідь. Стіл, крісла, стільці — усе було найважчої і найнеспокійнішої властивості; одно слово, кожна річ, кожен стілець, здавалось, говорив: «І я теж Собакевич!» або: «І я теж дуже схожий на Собакевича!»
— Ми про вас згадували в голови палати, у Івана Григоровича, — сказав нарешті Чичиков, побачивши, що ніхто не має наміру починати розмову, — минулого четверга. Дуже приємно провели там час.
— Так, я не був тоді в голови, — відповів Собакевич.
— А прекрасна людина!
— Хто такий? — сказав Собакевич, дивлячись на ріг печі.
— Голова.
— Ну, може, це вам так здалося: він тільки й того, що масон[100], а такий дурень, якого світ не родив!
96
*
97
*
100
*