Не встиг Чичиков оглянутись, як уже був схоплений під руку губернатором, що представив його зразу ж губернаторші. Приїжджий гість і тут не схибив: він сказав якийсь комплімент, вельми пристойний для людини середніх літ, яка має чин не занадто великий і не занадто малий. Коли танцюючі пари, встановившись, притиснули всіх до стіни, він, заклавши руки назад, дивився на них хвилин зо дві дуже уважно. Багато дам були гарно одягнені й за модою, інші одяглись у що Бог послав у губернське місто. Чоловіки тут, як і скрізь, були двох родів. Одні тоненькі, які все упадали коло дам; деякі з них були такого роду, що насилу можна було відрізнити їх від петербурзьких: мали так само вельми обмірковано і зі смаком зачісані бакенбарди або просто миловиді, вельми гладенько виголені овали облич, так само недбало підсідали до дам, так само говорили по-французькому й смішили дам так само, як і в Петербурзі. Другий рід чоловіків становили товсті або такі, як Чичиков, тобто не так, щоб занадто товсті, проте й не тонкі. Ці, навпаки, поглядали скоса і оступалися віддам і поглядали тільки навкруги, чи не розставляє де губернаторський слуга зелений стіл для вісту[19]. Обличчя були в них повні й круглі, на деяких навіть були бородавки, дехто був і таранкуватий; волосся вони на голові не носили ні чубчиком, ні буклями, ні на манір «чорт мене забирай», як говорять французи; волосся в них було або низько підстрижене, або прилизане, а риси обличчя здебільшого заокруглі й міцні. Це були почесні чиновники в місті. На жаль, товсті вміють краще на цьому світі влаштовувати справи свої, ніж тоненькі. Тоненькі служать більше на особливих дорученнях або тільки числяться і хиляються туди й сюди; їхнє існування якось занадто легке, повітряне й зовсім не надійне. Товсті ж ніколи не займають побічних місць, а все прямі, і вже коли сядуть де, то сядуть надійно й міцно, так що швидше місце затріщить і увігнеться під ними, а вони вже не злетять. Зовнішнього блиску вони не люблять, на них фрак не так спритно скроєний, як у худеньких, зате в шкатулках — благодать Божа. У тоненького за три роки не залишається жодної душі, не заставленої в ломбарді, у товстого спокійно дивись — і вродився десь край міста будинок, куплений на ім’я дружини, потім з другого краю другий будинок, потім під містом хуторець, потім і село з усіма угіддями. Нарешті товстий, послуживши Богові й цареві, заслуживши загальну пошану, залишає службу, перебирається й робиться поміщиком, славним російським «барином», хлібосолом, і живе, та й добре живе. А після нього знову тоненькі спадкоємці розтринькують, російським звичаєм, на кур’єрських усе батьківське добро. Не можна потаїти, що майже такого роду міркування займали Чичикова в той час, коли він розглядав товариство, а наслідком цього було те, що він нарешті приєднався до товстих, де зустрів майже всіх знайомих осіб: прокурора з вельми густими бровами й лівим оком, що трохи підморгувало так, ніби він казав: «Ходімо, брат, до іншої кімнати, там я тобі щось скажу», а втім, людину серйозну й мовчазну; поштмейстера[20], низенького чоловіка, але дотепника й філософа; голову палати, вельми розсудливу й люб’язну людину, які всі привітали його, як давнього знайомого, на що Чичиков уклонявся трохи набік, проте не без приємності. Тут же познайомився він з дуже обхідливим і ґречним поміщиком Маніловим і трохи незграбним з вигляду Собакевичем, що з першого разу наступив йому на ногу, промовивши: «Прошу прощення». Тут же йому всунули карту на віст, яку він прийняв, так само ввічливо вклонившись. Вони сіли за зелений стіл і не вставали аж до вечері. Усі розмови зовсім припинились, як буває завжди, коли нарешті беруться до справжньої роботи. Хоч поштмейстер був дуже говіркий, але й той, узявши до рук карти, зараз же появив на обличчі своєму мислячу фізіономію, покрив нижньою губою верхню і зберігав таке положення під час усієї гри. Виходячи фігурою, він міцно стукав по столу рукою, промовляючи, якщо була дама: «Ходи, стара попадя!», якщо ж король: «Ходи, тамбовський мужик!» А голова приказував: «А я його по вусах! А я її по вусах!» Часом під удар карт по столу зривались вислови: «А! будь що буде, — нема чим, так бубною!», або ж просто вигуки: «черви! червоточина! пікенція», або «пікендрас, пічурущух! пічура!» і навіть просто: «пічук!» — назви, якими вони перехрестили масті в своєму товаристві. Скінчивши гру, сперечались, як водиться, досить голосно. Приїжджий наш гість теж сперечався, але якось надзвичайно майстерно, так що всі бачили, що він сперечався, а тимчасом приємно сперечався. Ніколи він не казав: «Ви походили», але «ви зволили походити; я мав честь покрити вашу двійку» і таке інше. Щоб ще краще поєднати на чомусь своїх противників, він щоразу підносив їм усім свою срібну з фініфтю[21] табакерку, на дні якої помітили дві фіалки, покладені туди для запаху. Увагу приїжджого особливо зайняли поміщики Манілов і Собакевич, про яких згадано вище. Він зразу ж про них розвідався, відкликавши тут же трохи набік голову та поштмейстера. Кілька запитань, ним зроблених, виявили в гості не тільки допитливість, але й статечність, бо передусім розпитав він, скільки в кожного з них душ селян і в якому стані перебувають їхні маєтки, а потім уже довідався, як на ім’я та по батькові. За малий час він встиг їх цілком зачарувати. Поміщик Манілов, ще зовсім людина не літня, що мав очі солодкі, як цукор, і мружив їх кожного разу, коли сміявся, був від нього без пам’яті. Він дуже довго тиснув йому руку й пильно просив зробити йому честь, завітавши на село, до якого, за його словами, було тільки п’ятнадцять верств міської застави, на що Чичиков, дуже ввічливо нахиливши голову й щиро потиснувши руку, відповів, що не тільки з великою охотою ладен це виконати, але навіть уважатиме за найсвятіший обов’язок. Собакевич теж сказав дещо лаконічно: «І до мене прошу», — човгнувши ногою, взутою в чобіт такого велетенського розміру, до якого навряд чи можна де знайти відповідну ногу, особливо теперішнього часу, коли й на Русі починають переводитись богатирі.