«Чорт візьми! — подумав Чичиков, — цей уже продає раніше, ніж я заікнувся!» — І промовив уголос: — А, наприклад, яка ж ціна?.. а втім, це така річ… що про ціну навіть чудно…
— Та щоб не правити з вас зайвого, по сто карбованців за штуку, — сказав Собакевич.
— По сто! — скрикнув Чичиков, роззявивши рот і подивившись йому в самі очі, не знаючи, чи сам він недочув, чи язик Собакевича, з своєї важкої натури, не так повернувшись, бовкнув замість одного друге слово.
— Що ж, хіба це для вас дорого? — промовив Собакевич і потім додав: — А яка ж була б ваша ціна?
— Моя ціна! Ми, певне, якось помилились або не розуміємо один одного, забули, в чому полягає річ. Я гадаю, з свого боку, поклавши руку на серце: по вісім гривеників за душу — це найбільша ціна!
— Он куди загнули — по вісім гривеничків!
— Що ж, на моє міркування, як я думаю, більше не можна.
— Я ж продаю не личаки.
— А проте погодьтесь самі, це ж і не люди.
— Так ви думаєте, знайдете такого дурня, щоб вам продав за двогривений ревізьку душу?
— Але дозвольте: навіщо ви їх називаєте ревізькими? Адже душі самі давно вже померли, залишився тільки недіткненний почуттями звук. А втім, щоб не заходити в дальші розмови в цій справі, по півтора карбованця, гаразд, дам, а більше не можу.
— Сором вам і говорити таку суму! Ви торгуйтеся, кажіть справжню ціну!
— Не можу, Михайле Семеновичу: вірте моїй совісті, не можу: що вже не можна зробити, того ніяк не можна зробити, — казав Чичиков, проте по полтиннику ще накинув.
— Та чого ви скупуєте? — сказав Собакевич. — Справді, недорого! Інший мошенник обманить вас, продасть вам погань, а не душі; а в мене, мов ядерний горіх, всі одна в одну: не ремісник, так інший який-небудь здоровий мужик. Ви розгляньте: ось, наприклад, каретник Михеєв! адже більше ніяких екіпажів і не робив, як тільки ресорні. І не те, як буває московська робота, що на одну годину: міцність така… сам і обіб’є, сам і лаком укриє!
Чичиков відкрив рот за тим, що зауважити, що Михеєва, одначе, давно немає на світі; але Собакевич увійшов, як то кажуть, у саму силу мови: де та ристь узялася і дар слова.
— А Пробка Степан, тесляр? Та я головою закладаюсь, коли ви де знайдете такого мужика. А що вже силенний був! Служив би він у гвардії, йому б бог знає що дали: три аршини з вершком на зріст!
Чичиков знову хотів зауважити, що й Пробки немає на світі, але Собакевича, видно, прорвало: полились такі потоки слів, що тільки треба було слухати.
— Мілушкін, цегельник! Міг поставити піч у якому завгодно будинку. Максим Телятников, швець: що шилом кольне, то й чоботи; що чоботи, то й спасибі, і хоч би в рот хмільного. А Єремій Сорокопльохін! Та цей мужик сам стане за всіх: у Москві торгував, самого чиншу приносив по п’ятсот карбованців. Ось воно який народ! Це не те, що вам продасть який-небудь Плюшкін!
— Але дозвольте, — сказав нарешті Чичиков, приголомшений такою великою повіддю висловів, яким, здавалось, краю не було, — навіщо ви перераховуєте всі їхні якості? З них же користі тепер ніякої, це ж усе народ мертвий. Мертвим тілом хоч паркан підіпри, каже прислів’я.
— Так, звичайно, мертві, — сказав Собакевич, немов схаменувшись і пригадавши, що вони справді були вже мертві; а потім додав: — А втім, і те сказати: що з цих людей, які числяться тепер живими? Що це за люди? мухи, а не люди.
— А все-таки вони існують, а це ж мрія.
— Ну, ні, не мрія! Я вам скажу, який був Михеєв, так ви таких людей не знайдете: машинище таке, що в цю кімнату не ввійде; ні, це не мрія. А в плечищах у нього була така сила, якої в коня немає. Хотів би я знати, де б ви в іншому місці знайшли таку мрію!
Останні слова він уже сказав, звернувшись до розвішаних на стіні портретів Багратіона й Колокотроні[103], як звичайно буває з розмовниками, коли один з них раптом, невідомо чому, звернеться не до тієї особи, до якої стосуються слова, а до якої-небудь третьої, що несподівано прийшла, навіть зовсім незнайомої, від якої, знає, що не почує ні відповіді, ні думки, ні потвердження, але на яку, одначе, так утупить погляд, ніби закликає її в посередники: дещо зніяковівши першої хвилини, незнайомий не знає, чи відповідати йому на ту справу, про яку нічого не чув, чи так стояти, додержавши належної пристойності, і потім уже піти геть.
— Ні, більше двох карбованців я не можу дати, — сказав Чичиков.
— Гаразд, щоб не претендували на мене, що багато правлю і не хочу зробити вам ніякої ласки — по сімдесят п’ять карбованців за душу, тільки асигнаціями, справді, тільки для знайомства!
103
*