«Що він дійсно, — подумав сам собі Чичиков, — за дурня, чи що, мене має?» — і додав потім уголос:
— Мені чудно, справді: здається, між нами відбувається якась театральна вистава або комедія; інакше я не можу собі пояснити… Ви, здається, людина досить розумна, здобули відомості освіченості. Адже річ просто — фу-фу! Чого ж вона варта? Кому потрібна?
— Та от ви ж купуєте, виходить потрібна.
Тут Чичиков прикусив губу і не добрав, що відповісти. Він почав був говорити про якісь обставини [фамільні й сімейні], але Собакевич відповів просто:
— Мені не треба знати, які у вас відносини; я до справ фамільних не втручаюсь, це ваш клопіт. Вам потрібні душі, я й продаю вам, і будете каятись, що не купили.
— Два карбованчики, — сказав Чичиков.
— Ото справді! Заторочила сорока про Якова, одно про всякого, як каже прислів’я; як з’їхали на два, так не хочете з них і рушити. Ви давайте справжню ціну!
«Ну, вже чорт його бери! — подумав сам собі Чичиков, — полтинника йому набавлю, собаці, на горіхи!»
— Гаразд, полтинника набавлю.
— Ну, гаразд, і я вам скажу теж моє останнє слово: п’ятдесят карбованців! Справді, збиток собі, дешевше ніде не купите такого гарного народу!
«От кулак!» — сказав сам собі Чичиков і потім додав уголос з деякою досадою:
— Та що справді?.. немов би дійсно сурйозна справа! Та я в іншому місці задарма візьму. Ще мені всякий охоче збуде їх, щоб тільки швидше звільнитися від них. Дурень хіба держатиме їх при собі й платитиме за них податі!
— Але чи знаєте, що такого роду покупки — я це кажу між нами, по дружбі — не завжди дозволені, і коли б розказав я або хто інший, такій людині не буде ніякої довіреності щодо контрактів чи вступу в які-небудь вигідні зобов’язання.
«Бач, куди ціляє, негідник!» — подумав Чичиков і тут же промовив з найбільш холоднокровним виглядом:
— Як собі знаєте, я купую не для якоїсь потреби, як ви гадаєте, а так… з нахилу власних думок. Два з половиною не хочете — прощайте!
«Його не зіб’єш, не податливий», — подумав Собакевич.
— Ну, Бог з вами, давайте по тридцять і беріть їх собі!
— Ні, я бачу, ви не хочете продати; прощайте!
— Дозвольте, дозвольте! — сказав Собакевич, не випускаючи його руки і наступивши йому на ногу, бо герой наш забув постерегтися і за кару мусив засичати й підскочити на одній нозі.
— Прошу прощення! Я, здається, вас потурбував. Будь ласка, сідайте сюди! Прошу! — тут він посадив його в крісло з деякою навіть спритністю, як такий ведмідь, що вже побував у руках, уміє і перекидатись, і робить усякі штуки на запитання: «А покажи, Міша, як баби паряться?» або: «А як, Міша, малі хлопці горох кладуть?»
— Справді, марно час гаю; мені треба поспішати.
— Посидьте одну хвилиночку, я вам зараз скажу одне приємне для вас слово. — Тут Собакевич підсів ближче і сказав йому стиха на вухо, ніби секрет: — Хочете — ріжок?
— Тобто двадцять п’ять карбованців? Ні, ні, ні! Навіть чверті ріжка не дам, копійки не набавлю.
Собакевич замовк. Чичиков теж замовк. Хвилини дві тривала мовчанка. Багратіон з орлиним носом дивився зі стіни надзвичайно уважно на цю купівлю.
— Яка ж буде ваша остання ціна? — сказав нарешті Собакевич.
— Два з половиною.
— Справді, у нас душа людська все одно, що парена ріпа. Вже ж хоч по три карбованці дайте!
— Не можу.
— Ну, нема що робити з вами, беріть! Збиток, та вже вдача така собача: не можу не зробити втіхи ближньому. Та ще, певне, й купчу треба укласти, щоб усе було до ладу?
— Розуміється.
— Ну, отож-то; треба буде їхати в місто.
Так закінчилася справа. Обоє вирішили, щоб завтра ж бути в місті й управитися з купчою кріпостю. Чичиков попросив списочок селян. Собакевич охоче погодився і тут же, підійшовши до бюра, власноручно взявся виписувати всіх не тільки поіменно, але навіть з означенням похвальних якостей.
А Чичиков знічев’я почав, будучи позаду, розглядати всю його простору постать. Як глянув він на його спину, широку, як у в’ятських присадкуватих коней, і на ноги його, подібні до чавунних тумб, які ставлять на тротуарах, не міг не скрикнути внутрішньо: «Та й наділив же тебе Бог! от уже справді, як то кажуть, недоладно скроєно, та міцно пошито. Чи ти вже народився отаким ведмедем, чи зведмедило тебе закутнє життя, хлібні посіви, клопіт з мужиками, і ти через них зробився те, що називають людина-кулак? Але ні: я думаю, ти все-таки був би той самий, хоч навіть виховали б тебе по моді, дали б тобі широку дорогу і жив би ти в Петербургу, а не в глухому закутку. Вся різниця в тому, що тепер ти впораєш пів баранячого ребра з кашею, закусивши ватрушкою з тарілку завбільшки, а тоді б ти їв які-небудь котлетки з трюфелями[104]. Та от тепер у тебе під владою мужики: ти з ними в злагоді і, звичайно, їх не покривдиш, бо вони — твої, тобі ж буде гірше; а тоді б у тебе були чиновники, яких би ти сильно цукав, зміркувавши, що вони не твої ж кріпаки, або грабував би ти казну. Ні, хто вже кулак, тому не розігнутися в долоню. А розігни кулакові один чи два пальці — буде ще гірше. Хай тільки покуштує він злегка вершечків якоїсь науки, — дасть він знати потім, посівши значну посаду, всім тим, хто дійсно пізнав якусь науку! Та ще, мабуть, скаже потім: “Дай-но, себе покажу!” Та таку вигадає мудру постанову, що багатьом не з медом прийдеться… Ех, коли б усі кулаки!..»
104
*