— Готова записка! — сказав Собакевич, обернувшись.
— Готова? Будь ласка її сюди! — Він перебіг її очима і здивувався з акуратності й точності: не тільки було докладно записано ремесло, звання, літа й родинний стан, а навіть на берегах були особливі примітки щодо поведінки, тверезості, — одно слово, аж глянути любо.
— Тепер, будь ласка, завдаточок! — сказав Собакевич.
— Нащо ж вам завдаточок? Ви одержите в місті за одним разом усі гроші.
— Все ж, знаєте, так ведеться, — відказав Собакевич.
— Не знаю, як вам дати: я не взяв з собою грошей. Та ось десять карбованців є.
— Що ж там десять! Давайте, принаймні, хоч п’ятдесят.
Чичиков почав був відмагатись, що немає, але Собакевич так твердо сказав, що в нього є гроші, що він вийняв ще папірця, сказавши: — Хай так, ось вам ще п’ятнадцять, разом двадцять п’ять. Будь ласка, тільки розписку.
— Та нащо ж вам розписка?
— Все ж, знаєте, краще розписку. Всяко буває… все може трапитись.
— Добре, давайте ж сюди гроші.
— Нащо гроші? У мене ось вони в руці! Як тільки напишете розписку, ту ж хвилину їх візьмете.
— Але дозвольте, як же мені писати розписку? Перше треба бачити гроші.
Чичиков випустив з рук папірці Собакевичу, який, наблизившись до столу й накривши їх пальцями лівої руки, другою написав на клаптику паперу, що завдаток двадцять п’ять карбованців державними асигнаціями за продані душі одержав цілком. Написавши розписку, він ще раз переглянув асигнації.
— А папірчик старенький, — промовив він, розглядаючи одну з них на світло, — трохи подертий, ну та між приятелями на це не дивляться.
«Кулак, кулак! — подумав сам собі Чичиков, — та ще й бестія на додачу!»
— А жіночої статі не хочете?
— Ні, дякую.
— Я б недорого взяв. Для знайомства, по карбованчику за штуку.
— Ні, жіночої статі не потребую.
— Ну, як не потребуєте, то нема що й говорити. На смаки нема закону: хто любить попа, а хто попадю, говорить прислів’я.
— Ще хотів би я вас попросити, щоб ця угода залишилася між нами, — сказав Чичиков, прощаючись.
— Та вже само собою розуміється. Третього сюди нема що плутати; що по щирості відбувається між близькими друзями, те мусить залишитись у взаємній їхній дружбі. Прощайте! Дякую, що відвідали; прошу й надалі не забувати: коли вибереться вільна годинка, приїжджайте пообідати, час провести. Може, знову доведеться прислужитись чим-небудь одне одному.
«Атож, ще б пак! — думав сам собі Чичиков, сідаючи на бричку. — По два з половиною за мертву душу здер, чортів кулак!»
Він був незадоволений поведінкою Собакевича. Все-таки, хоч як там, а людина знайома, і в губернатора, і в поліцмейстера бачились, а повівся, ніби зовсім чужий: за погань узяв гроші! Коли бричка виїхала з двору, він оглянувся назад і побачив, що Собакевич усе ще стояв на ґанку, придивлявся, бажаючи знати, куди гість поїде.
— Негідник, досі ще стоїть! — промовив Чичиков крізь зуби і велів Селіфанові, повернувши до селянських ізб, від’їхати таким чином, щоб не можна було бачити екіпажа з панського двору. Йому хотілося заїхати до Плюшкіна, в якого, за словами Собакевича, люди вмирають, як мухи; але не хотілося, щоб Собакевич знав про це. Коли бричка була вже в кінці села, він підкликав до себе першого мужика, що, попавши десь на шляху товстелезну колоду, тяг її на плечі, мов невтомний мураш, до себе додому.
— Гей, борода! А як проїхати звідси до Плюшкіна так, щоб не повз панський двір?
Мужикові, здавалось, це запитання завдало труднощів.
— Що, може, не знаєш?
— Ні, пане, не знаю.
— Ех ти! А ще до сивого волосу дожив! Скнару Плюшкіна не знаєш, того, що погано годує людей?
— А! латаний, латаний! — скрикнув мужик. Був ним доданий ще іменник до слова латаний, дуже вдалий, але не вживаний у світській розмові, а тому ми його проминемо. А втім, можна догадуватись, що цей іменник висловлений був дуже влучно, бо Чичиков, хоч мужик давно вже зник з очей і далеко від’їхали вперед, проте все ще посміхався, сидячи на бричці. Висловлюється сильно російський народ! І коли нагородить кого слівцем, то піде воно йому в рід і потомство, потягне він його з собою і на службу, і у відставку, і в Петербург, і на край світу. І хоч як уже потім хитруй і вшляхетнюй своє прозвище, хоч примусь пишущих людців виводити його за найману плату від давнєкнязівського роду, ніщо не допоможе: кракне само за себе прозвище на все своє вороняче горло і скаже ясно, звідки вилетіла пташка. Промовлене влучно, все одно що писане, — сокирою не вирубується. А яке ж то буває влучне все те, що вийшло з глибини Русі, де немає ні німецьких, ні чухонських, ні всяких інших племен, а все сам-самородок, живий і меткий російський розум, що не лазить за словом до кишені, не висиджує його, як квочка курчат, а вліпить відразу, як пашпорт на вічне посідання, і нема чого додавати потім, який у тебе ніс або губи: однією рисою змальований ти з ніг до голови.