Яка незчисленна безліч церков, монастирів з банями, верхами, хрестами розсипана по святій благочестивій Русі, така незчисленна безліч племен, поколінь, народів товпиться, майорить і метається по лицю землі. І всякий народ, що носить у собі запоруку сил, повний творчих здібностей душі, своєї яскравої осібності й інших дарів Божих, своєрідно відзначився кожен своїм власним словом, що ним висловлюючи яку тільки є річ, відбиває в цьому вислові частину власного свого характеру. Серцевіданням і мудрим пізнанням життя озветься слово британця; легким чепуруном блисне й розвіється недовговічне слово француза; вигадливо складе своє, не кожному приступне, розумно-кощаве слово німець; але немає слова, що було б таке замашне, метке, що так вирвалося б з-під самого серця, так би кипіло й мінилося, як влучно сказане російське слово.
Глава шоста
Колись давно, в літа моєї юності, в літа мого дитинства, що промайнуло без вороття, мені було весело під’їжджати уперше до незнайомого місця: байдуже, чи було то сільце, бідне повітове містечко, чи село, слобідка — цікавого багато відкривав у ньому дитячий цікавий погляд. Кожна будівля, все, що тільки носило на собі знаменування якоїсь помітної особливості, усе спиняло мене і вражало. Чи кам’яний казенний будинок відомої архітектури з половиною фальшивих вікон, що один-однісінький стирчав серед бревенчастої тесаної купи одноповерхових міщанських обивательських домиків; чи кругла, правильна баня, вся оббита листовим білим залізом, піднесена над вибіленою, як сніг, новою церквою; чи ринок, чи франт повітовий, що здибався серед міста, — нічого не минала свіжа тонка увага, і, виткнувши носа з похідної повозки своєї, я дивився і на небачений доти покрій якого-небудь сурдута, і на дерев’яні ящики із цвяхами, з сіркою, що жовтіла віддалік, з родзинками й милом, що миготіли з дверей овочевої крамниці разом з банками висохлих московських цукерок; дививсь і на піхотного, що йшов збоку, офіцера, занесеного бог знає з якої губернії в повітову нудьгу; і на купця, що промайнув у сибірці[105] на бігунках, — і линув думками за ними в бідне життя їхнє. Повітовий чиновник пройде повз — я вже й задумувався: куди він іде, чи на вечірку до якогось свого брата, чи просто до себе додому, щоб, посидівши з півгодини на ґанку, поки не зовсім ще смеркло, сісти за ранню вечерю з матусею, з дружиною, з сестрою дружини і всією родиною; і про що буде мова в них у той час, коли дворова дівка в намисті або хлопець у товстій куртці внесе, вже після супу, лойову свічку в довговічному домашньому свічнику. Під’їжджаючи до села якогось поміщика, я цікаво дивився на високу, вузьку дерев’яну дзвіницю або на широку, стару, темну дерев’яну церкву. Принадливо мигтіли мені здалека, крізь зелень дерев, червоний дах і білі димарі поміщицького будинку, і я чекав нетерпляче, поки розступляться на обидва боки сади, що його застували, і він покажеться весь зі своїм, тоді — на жаль! — зовсім неутертим виглядом, і по ньому намагався я вгадати: хто такий сам поміщик, чи товстий він, і чи сини в нього, чи аж шестеро дочок із дзвінким дівочим сміхом, розвагами й неодмінною красунею меншою сестричкою, і чи кароокі вони, і чи веселун він сам, чи похмурий, як вересень в останніх днях, дивиться в календар і говорить про нудні для юності жито та пшеницю.
Тепер байдуже під’їжджаю до всякого незнайомого села і байдуже дивлюся на його утертий вигляд; моєму схолоднілому зорові неприємно, мені не смішно, і те, що збудило б у минулі роки живий рух на обличчі, сміх і нескінченні розмови, те проминає тепер мимо, і безприхильне мовчання заховують мої незрушні уста. О моя юність! О моя свіжість!