Поки Чичиков думав і внутрішньо посміхався з прозвища, яке приточили мужики Плюшкінові, він не помітив, як в’їхав у середину просторого села з безліччю хат та вулиць. Проте незабаром дав помітити йому це прездоровий поштовх, спричинений бервенчастою бруківкою, перед якою міська кам’яна була ніщо. Це бервення, як фортеп’янні клавіші, піднімалось то вгору, то вниз, і необачний їздець набував або ґулю на потилицю, або синю пляму на лоб, або ж траплялось своїми власними зубами відкусити преболяче хвостик власного ж язика. Якусь особливу ветхість помітив він у всіх сільських будівлях: дерево на хатах було темне й старе, багато дахів просвічувало, як решето; на деяких залишився самий гребінь угорі та лати по боках у вигляді ребер. Здається, самі хазяїни поздирали з них дранку і ґонт, міркуючи, і, звичайно, справедливо, що в дощ хати не криють, а за погоди й так не тече, бабитися ж у ній нема чого, коли є простір і в шинку, і на великому шляху, — одно слово, де хочеш. Вікна в хатах були без шибок, деякі позатикані ганчір’ям або свитою; балкончики під дахами з поручнями, невідомо для яких причин роблені в деяких руських ізбах, покривились і почорніли навіть немальовниче. Поза хатами тяглися в багатьох місцях рядами величезні скирти хліба, що застоювались, як видно, довго: кольором скидались вони на стару, погано випалену цеглу, на верхів’ї їх росла всяка погань і навіть кущ причепився збоку. Хліб, як видно, був панський. З-за хлібних скирт і ветхих дахів підносились і мигтіли в чистому повітрі то праворуч, то ліворуч в міру того, як бричка робила повороти, дві сільські церкви, одна коло одної — занедбана дерев’яна і кам’яна, з жовтенькими стінами, облуплена, потріскана. Частинами почав показуватись панський будинок і нарешті глянув увесь у тому місці, де низка хат перервалась і намість них залишився пустирем город або капусник, обведений низькою, місцями поламаною огорожею. Якимсь спорохнілим інвалідом дивився цей чудний замок, довгий, довгий надмірно. Місцями був він на один поверх, місцями на два; на темному даху, що не скрізь надійно боронив його старість, стриміло два бельведери, один проти одного, обидва вже похитнуті, позбавлені фарби, що колись укривала їх. Стіни будинку показували місцями голе танкове риштування і, як видно, багато зазнали від усяких негод, дощів, вихрів та осінніх змін. З вікон тільки двоє були розчинені, решта були заставлені віконницями або навіть забиті дошками. Ці двоє вікон, з свого боку, теж були підсліпуваті, на одному з них темнів наліплений трикутник з синього цукрового паперу.
Старий просторий сад, що тягнувся позад будинку, виходив за село і потім зникав у полі, зарослий і занехаяний, тільки один відсвіжував це просторове село і один був цілком мальовничий у своєму картинному занедбанні: зеленими хмарами й неправильними трепетолистими банями лежали на небесному обрії з’єднані верховіття розбуялих на волі дерев. Білий колосальний стовбур берези, позбавленої верхівки, відламаної бурею чи грозою, здіймався з цієї зеленої гущавини і круглився в повітрі, як правильна мармурова блискуча колона; косий гострий злам його, яким він закінчувався вгорі замість капітелі[106], темнів на сніжній білості його, як шапка або чорний птах. Хміль, що глушив унизу кущі бузини, горобини та ліщини і пробіг потім по вершку всього частоколу, вибігав нарешті вгору і обвивав до половини зламану березу. Досягши середини її, він звисав звідти вниз і починав уже чіпляти верхів’я інших дерев або ж висів у повітрі, зав’язавши кільцями свої тонкі, чіпкі гачки, легко колихані повітрям. Місцями розступалися зелені хащі, осяяні сонцем, і показували неосвітлену між ними заглибину, що зяяла, як темна паща; вона була вся огорнута тінню, і ледве-ледве мріли в чорній глибині її: вузенькою стрічкою стежка, обвалене поруччя, покривлена альтанка, дуплястий дряхлий стовбур верби, сивий чагарник, що густою щетиною вистромляв з-за верби посохлі від страшної глушини, поплутані й перехрещені листя й сучки; і, нарешті, молода гілка клена, що простягла збоку свої зелені лапи-листки, під один з яких, забравшись бог відає яким чином, сонце обертало його раптом на прозорий та вогнистий, чудово сяючий у цій густій темряві. Осторонь, біля самого краю саду, кілька високорослих, не врівень з іншими, осокорів піднімали величезні воронячі гнізда на тремтливі свої верхів’я. На деяких з них надламані і ще не зовсім відпалі гілки звисали вниз разом з посохлим листям. Одно слово, усе було гарне, як не вигадати ні природі, ні мистецтву, як буває тільки тоді, коли вони об’єднаються разом, коли по згромадженій, часто без пуття, праці людини пройде остаточним різцем своїм природа, полегшить важкі маси, знищить грубо помітну правильність і жебрацькі дірки, крізь які прозирає неприхований голий план, і надасть чудової теплоти всьому, що утворилось у холоді розміреної чистоти та охайності.