Зробивши один чи два повороти, герой наш опинився нарешті перед самим будинком, що здавався тепер ще сумнішим. Зелена цвіль вкрила ветхе дерево на огорожі й воротах. Натовп будівель — людських[107], комор, льохів, що видимо хилилися, сповнював двір; біля них праворуч і ліворуч видно було ворота до інших дворів. Усе говорило, що тут колись господарство текло у великому розмірі, і все дивилося нині похмуро. Нічого не помітно було оживлюючого картину: ні відчинюваних дверей, ні людей, що звідкись виходили б, ніякого живого клопоту й турбот у домі! Самі тільки головні ворота були розчинені, та й то тому, що в’їхав мужик з навантаженим возом, укритим рогожею, показавшись ніби навмисне для оживлення цього вимерлого місця, — іншим часом і вони були б замкнуті наглухо, бо в залізній клямрі висів замок-велетень. Біля однієї з будівель Чичиков незабаром помітив якусь постать, що почала перекорятися з мужиком, який заїхав возом. Довго він не міг розпізнати, якої статі була постать — баба чи мужик. Одяг на ній був зовсім не визначений, схожий дуже на жіночий капот, на голові ковпак, які носять сільські дворові баби; один тільки голос видався йому дещо хрипким для жінки. «Ой, баба!» — подумав він сам собі й зразу ж додав: «Ой, ні!» — «Звичайно, баба!» — нарешті сказав він, роздивившись пильніше. Постать зі свого боку дивилася на нього теж пильно. Здавалось, гість був для неї навдивовижу, бо вона оглянула не тільки його, а й Селіфана, і коней, починаючи з хвоста до морди. По ключах, що висіли в неї за поясом, і з того, що вона лаяла мужика досить крутими словами, Чичиков виснував, що це, певне, ключниця.
— Слухай, матінко, — сказав він, виходячи з брички: — що пан?..
— Немає дома, — перебила ключниця, не чекаючи кінця запитання, і потім, хвилину згодом, додала: — А що вам треба?
— Маю справу.
— Ідіть у кімнату! — сказала ключниця, відвернувшись і показавши йому спину всю в борошні, з великою діркою трохи нижче.
Він вступив у темні широкі сіни, з яких подуло холодом, як з льоху. З сіней потрапив до кімнати, теж темної, ледве-ледве осяяної світлом, що виходило з широкої щілини внизу дверей. Відчинивши ці двері, він нарешті опинився у світлі і був вражений картиною безладдя. Здавалось, ніби в домі відбувалося миття підлог і сюди на час нагромадили всі меблі. На одному столі стояв навіть поламаний стілець і поруч нього годинник із зупиненим маятником, до якого павук уже припасував павутиння. Тут же стояла прихилена боком до стіни шафа зі старовинним сріблом, карафками й китайською порцеляною. На бюрі, викладеному перламутровою мозаїкою, що місцями вже випала й лишила після себе тільки жовтенькі рівчачки, наповнені клеєм, лежало безліч усякої всячини: купа списаних дрібно папірців, накритих мармуровим позеленілим пресом з яєчком зверху, якась старовинна книга в шкіряній оправі з червоним обрізом, цитрина, зовсім висохла, на зріст не більша лісового горіха, відламана ручка крісла, чарка з якоюсь рідиною і трьома мухами, накрита листом, шматочок сургучика, шматочок десь піднятої ганчірки, два пера[108], вимазані в чорнило, висохлі як у сухотах, зубочистка, зовсім пожовкла, якою хазяїн, може, копирсав у зубах своїх ще до навали на Москву французів.
По стінах навішано було вельми тісно й недоладно кілька картин: довгий пожовклий гравюр[109] якоїсь битви з величезними барабанами, гарматами, кричущими солдатами в трикутних капелюхах і тонучими кіньми, без скла, вставлений у раму червоного дерева з тоненькими бронзовими смужками й бронзовими ж кружечками на ріжках. Поряд з ними займала півстіни величезна почорніла картина, писана олійними фарбами, що зображувала квіти, фрукти, розрізаний кавун, кабанячу морду й качок, що висіли вниз головою. З середини стелі висіла люстра в полотняному мішку, яка від пилу зробилась подібно до шовковичного кокона, де сидить червак. У кутку кімнати була навалена долі купа того, що грубіше і недостойне лежати на столах. Що саме було в тій купі, розібрати було важко, бо пилу в ній було так рясно, що руки всякого, хто торкався, ставали схожими на рукавички; помітніше від іншого вистромлялися звідти уламок дерев’яної лопати й стара підошва з чобота. Ніяк би не можна було сказати, що в цій кімнаті мешкала жива істота, коли б не сповіщав про її перебування старий зношений ковпак, що лежав на столі. Поки він розглядав усю чудну її оздобу, відчинились бокові двері й ввійшла та сама ключниця, яку зустрів він на подвір’ї. Але тут побачив він, що це був скоріше ключник, ніж ключниця: ключниця принаймні не голить бороди, а цей, навпаки, голив і, здавалось, досить рідко, бо все підборіддя з нижньою частиною щоки скидалось у нього на шкребло з залізного дроту, яким чистять на стайні коней. Чичиков, надавши запитального виразу обличчю своєму, чекав з нетерпінням, що хоче сказати йому ключник. Ключник теж зі свого боку чекав, що хоче йому сказати Чичиков. Нарешті останній, здивований таким чудним непорозумінням, наваживсь запитати: