— Що ж пан, у себе, чи що?
— Тут хазяїн, — сказав ключник.
— Де ж? — повторив Чичиков.
— Чи ви сліпі, батечку, чи що? — сказав ключник. — Ото! Адже ж хазяїн — я!
Тут герой наш мимоволі відступив назад і глянув на нього пильно. Йому траплялося бачити немало всякого роду людей, навіть таких, яких нам з читачем, може, ніколи не доведеться бачити; але такого він ще не бачив. Обличчя його не являло нічого особливого: воно було майже таке, як у багатьох худорлявих стариків; одне тільки підборіддя виступало дуже далеко вперед, так що він мусив щоразу закривати його хусткою, щоб не заплювати; маленькі очиці його не погасли і бігали з-під високо порослих брів, як миші, коли висунувши вуха і моргаючи вусом, вони дивляться, чи не затаївся де кіт або пустун-хлопчисько, і нюхають підозріло саме повітря. Далеко визначніше було вбрання його. Ніякими засобами й стараннями не можна б докопатись, з чого змайстрований був його халат: рукава й передні поли так заялозились і залиснілись, що скидалися на юхту, яка йде на чоботи; замість двох, теліпалось чотири поли, з яких клаптями лізла вата. На шиї в нього теж було пов’язане щось таке, чого не можна було розібрати: чи панчоха, чи підв’язка або, може, начеревник, тільки ніяк не краватка. Одне слово, якби Чичиков зустрів його, отак причепуреного, десь під церковними дверима, то, мабуть, дав би йому гріш, бо на честь героя нашого треба сказати, що серце він мав жалісливе і ніяк не міг утриматись, щоб не подати бідній людині мідний гріш. Але перед ним стояв не жебрак, перед ним стояв поміщик. У цього поміщика було понад тисячу душ, і спробував би хто знайти у кого іншого стільки хліба зерном, борошном і просто в скиртах, у кого б комори, клуні й сушарні захаращені були такою безліччю полотен, сукон, смухів, вироблених і сирових, сушеної риби і всякого овощу та губ. Заглянув би хто до нього на робочий двір, де наготовлено було про запас усякого дерева, всякого посуду, ніколи не вживаного, — йому б здалося, чи не потрапив він часом у Москву на дров’яний двір, куди щодня вирушають розторопні тещі й свекрухи, з куховарками позаду, робити свої господарські запаси, і де горами біліє всяке дерево — шите, точене, стругане й плетене: бочки, перерізи й цебра, барильця, джбани з носиками і без носиків, побратими, сита й підситки, микальниці[110], куди баби кладуть свої мички[111], і інший мотлох, короби з тонкої, гнутої осики, кошики з плетеного луб’я і багато всього, що йде на потребу багатої і бідної Русі. Нащо б, здавалось, потрібна була Плюшкінові така гибель цих виробів? За все життя не довелося б їх ужити навіть на два такі маєтки, як у нього; але йому й цього здавалось мало. Не задовольняючись цим, він ходив ще кожного дня по вулицях свого села, зазирав під містки, під перекладини і все, що тільки траплялось йому, — стара підошва, баб’яча ганчірка, залізний цвях, глиняний черепок, — усе тягнув до себе й складав у купу, що Чичиков помітив у кутку кімнати. «Он уже рибалка вийшов на полювання!» — казали мужики, коли бачили, як він ішов по здобич. І справді, після нього не було чого замітати вулицю: трапилось проїжджому офіцерові загубити острогу — острога ця вмить спроваджувалась у відому купу; коли баба, як-небудь заґавившись біля колодязя, забувала відро, він підхоплював і відро. А втім, коли мужик помічав і виявляв його тут же, він не сперечався і віддавав вкрадену річ; та коли тільки вона потрапляла в купу, то вже по всьому: він божився, що річ його, куплена ним отоді й он у того або дісталася від діда. У кімнаті своїй він піднімав з підлоги все, що тільки бачив: сургучик, клаптик папірця, пір’їнку, — і все це клав на бюро або на віконце.