Отже, ось якого роду поміщик стояв перед Чичиковим! Треба сказати, що подібні явища рідко трапляються на Русі, де все любить скоріше розгорнутись, ніж звинутись, і тим разючіше буває воно, що тут же в сусідстві нагодиться поміщик, який гуляє на всю широчінь російського молодецтва й панства, який пропікає, як то кажуть, наскрізь життя. Небувалий проїжджий спиниться з подивом перед його житлом, не розуміючи, який володарний принц опинився зненацька серед маленьких темних власників: палацами дивляться його білі кам’яниці з незчисленною силою димарів, бельведерів, флюгерів, оточені стадом флігелів, всякими помешканнями для приїжджих гостей. Чого тільки немає в нього? Театри, бали, всю ніч сяє прибраний вогнями й каганчиками, оголошений громом музики сад. Півгубернії вичепурено й весело гуляє під деревами, і нікому не з’являється дике й загрозливе в цьому насильному освітленні, коли театрально вискакує з гущавини дерев осяяна підробленим світлом гілка, позбавлена своєї яскравої зелені, а вгорі темніше і суворіше, і у двадцятеро грізніше з’являється через це нічне небо, і, далеко тріпочучи листям у високості, відходячи глибше в непробудний морок, обурюються суворі вершини дерев на цей оманний блиск, що освітлив знизу їхнє коріння.
Вже кілька хвилин стояв Плюшкін, не мовлячи ні слова, а Чичиков усе ще не міг почати розмови, відвернутий як виглядом самого хазяїна, так і всього того, що було в його кімнаті. Довго не міг він придумати, якими б словами пояснити причину своїх відвідин. Він уже хотів був висловитись у такому дусі, що, начувшись про чесноту й високі властивості душі його, визнав за обов’язок принести особисто данину пошани, але похопився й відчув, що це занадто. Скоса кинувши ще один погляд на все, що було в кімнаті, він відчув, що слова чеснота й виняткові властивості душі можна з успіхом замінити словами — економія і лад, і тому, перетворивши таким чином мову, він сказав, що, начувшись про економію його й виняткове керування маєтками, він визнав за обов’язок познайомитись і висловити особисто свою пошану. Звичайно, можна було б навести іншу кращу причину, але нічого іншого не навернулось тоді на думку.
На це Плюшкін щось промимрив собі крізь губи, бо зубів не було, що саме, не відомо, але, певне, зміст був такий: «А забрав би тебе чорт з твоєю пошаною!» Але тим що гостинність у нас у такій силі, що й скнара неспроможен переступити її законів, то він додав зразу ж дещо виразніше: «Прошу уклінно сідати!»
— Я давненько не бачу гостей, — сказав він, — та, признатися, в них мало бачу користі. Завели пренепристойний звичай їздити один до одного, а в господарстві й недогляд… та й коней їхніх годуй сіном! Я давно вже по обіді, а кухня в мене низька, препогана, і димар зовсім розвалився; почнеш топити, то ще пожежі наробиш.
«Он воно як! — подумав сам собі Чичиков. — Добре ж, що я в Собакевича перехопив ватрушку та шматок баранячого ребра».
— І такий препоганий анекдот, що сіна хоч би жмуток на господарстві! — провадив Плюшкін. — Та й справді, як прибережеш його? Земельки обмаль, мужик ледачий, робити не любить, думає, як би в шинок… так і дивись, підеш на старості літ під вікнами.
— А проте мені казали, — скромно зауважив Чичиков, — що у вас понад тисячу душ.
— Та хто це казав? А ви б, батечку, заплювали очі тому, котрий це казав! Він глузівник, видно, хотів пожартувати з вас. Ось славлять, тисячі душ, а піди-но полічи, то й нічого не злічиш! Останні три роки проклята гарячка виморила в мене здоровенний гурт мужиків.
— Скажіть! І багато виморила? — скрикнув Чичиков зі співчуттям.
— Так, поховали багатьох.
— А дозвольте дізнатись: скільки числом?
— Душ вісімдесят.
— Ні?
— Не буду брехати, батечку.
— Дозвольте ще спитати: адже ці душі, я гадаю, ви рахуєте з дня подання останньої ревізії?
— Це б іще слава Богу, — сказав Плюшкін, — та от лихо, що з того часу до ста двадцяти набереться.
— Справді? Аж сто двадцять? — скрикнув Чичиков і навіть роззявив трохи рот від здивування.