— Старий я, батечку, щоб брехати: осьмий десяток живу! — сказав Плюшкін. Він, здавалось, образився таким майже радісним вигуком. Чичиков помітив, що справді непристойна така безучасність до чужого горя і тому зітхнув тут же й сказав, що вболіває.
— Та ж вболівання в кишеню не покладеш, — сказав Плюшкін. — Ось біля мене живе капітан, чорт знає його, звідки взявся, каже — родич: «Дядечку, дядечку!» — і в руку цілує, а як почне вболівати, то так завиває, що вуха болять, з обличчя весь червоний: пінної[113], мабуть, на смерть держиться. Певне, згайнував грошики, служивши в офіцерах, або театральна акторка виманила, так от він і вболіває тепер!
Чичиков подбав пояснити, що його вболівання зовсім не такого роду, як капітанове, і що він не пустими словами, а ділом готовий довести його і, не відкладаючи справи далі, без усяких манівців, тут же виявив готовість узяти на себе обов’язок платити податки за всіх селян, що повмирали з таких нещасних випадків. Пропозиція, здавалось, зовсім вразила Плюшкіна. Він, виторопивши очі, довго дивився на нього й нарешті спитав:
— Та ви, батечку, чи не служили у військовій службі?
— Ні, — відповів Чичиков досить лукаво, — служив по штатській.
— По штатській? — перепитав Плюшкін і почав жувати губами, немов що-небудь їв. — Та як же? Це ж вам самим на збиток?
— Для втіхи вашої готовий і на збиток.
— Ах, батечку! Ах, добродійнику мій, — скрикнув Плюшкін, не помічаючи від радощів, що в нього з носа визирнув вельми некартинно тютюн, на зразок густого кофею, і поли халата, розкрившись, показали одежу не вельми пристойну для розглядання. — Оце потішили старого! Ах, Господи ти мій! Ах, святителі ви мої! — Далі Плюшкін і говорити не міг. Але не минуло й хвилини, як ця радість, що миттю показалась на дерев’яному обличчі його, миттю й погасла, немов її зовсім не бувало, і обличчя його знову прибрало турботного виразу. Він навіть утерся хусткою і, згорнувши її жужмом, почав нею водити собі по верхній губі.
— Як же, з дозволу вашого, щоб не розгнівити вас, ви за всякий рік беретеся платити за них подать? І гроші мені даватимете чи в казну?
— Та ми ось як зробимо: ми укладемо на них купчу так, мовби вони були живі і ви їх мені продали.
— Атож, купчу… — сказав Плюшкін, замислився і знову почав жувати губами. — Адже ж купчу, все це витрати. Приказні[114] такі безсовісні! Раніш, бувало, півкарбованцем міді відбудешся та мішком борошна, а тепер відсилай цілу підводу крупи та червоного папірця додай, отаке сріблолюбство! Я не знаю, як [священики] не звертають на це уваги; сказав би яке-небудь душеспасне слово! Адже що там не кажи, а проти [слова Божого] не встоїш.
«Ну, ти, я думаю, встоїш!» — подумав сам собі Чичиков і промовив тут же, що, з пошани до нього, він готовий узяти навіть витрати по купчій на свій кошт.
Почувши, що навіть витрати по купчій він бере на себе, Плюшкін зробив висновок, що гість мусить бути зовсім дурний і тільки прикидається, ніби служив по штатській, а, певне, був в офіцерах і вганяв за акторками. З усім тим він, одначе, не міг затаїти своєї радості й побажав усяких утіх не тільки йому, але навіть діткам його, не спитавши, чи були вони в нього, чи ні. Підійшовши до вікна, постукав він пальцями в шибку й гукнув: «Гей, Прошка!» За хвилину було чути, хтось убіг спохвату в сіни, довго порався там і стукав чобітьми, нарешті двері відчинились і ввійшов Прошка, хлопець років тринадцяти, у таких великих чоботях, що, ступаючи, мало не губив їх з ноги. Чому в Прошки були такі великі чоботи, це можна дізнатися зараз же: у Плюшкіна на всю двірню, скільки її було в домі, були одні тільки чоботи, які мусили завжди перебувати в сінях. Усякий кликаний до панських покоїв звичайно витанцьовував через увесь двір босий, але входячи в сіни, взував чоботи і вже так з’являвся в кімнату. Виходячи з кімнати, він залишав чоботи знову в сінях і рушав знову на власній підошві. Якби хто глянув з віконця осінньої пори, і особливо коли вранці починаються маленькі приморозки, то побачив би, що вся двірня робила такі стрибки, які навряд чи вдасться виробити на театрах найметкішому танцівникові.
— Ось гляньте, батечку, яка пика! — сказав Плюшкін до Чичикова, показуючи пальцем на Прошчине обличчя. — Дурний же, як дерево, а спробуй що-небудь покласти, вмить украде! Ну, чого ти прийшов, дурню? скажи чого? — Тут він зробив невеличку мовчанку, на яку Прошка відповів теж мовчанкою. — Настанови самовар, чуєш? та ось візьми ключа, та віддай Маврі, щоб пішла в комірку: там на полиці є сухар з паски, що привезла Олександра Степанівна, щоб подали його до чаю!.. Стривай, куди ж ти? Дурило! Ну, й дурило ж!.. Біс у тебе в ногах, чи що, свербить? Ти перше вислухай: сухар зверху, мабуть, попсувався трохи, так хай зішкребе його ножем, та кришок не кидає, а віднесе в курник. Та дивись ти, не заходь, брат, у комірку, а то я тебе, знаєш! — березовим віником, щоб смачніше! Ось у тебе тепер добрий апетит, та щоб ще був кращий! Тільки спробуй піти в комірку, а я тим часом з вікна дивитимусь… їм ні в чому не можна довіряти, — казав він далі, звернувшись до Чичикова, після того як Прошка забрався разом зі своїми чобітьми. Слідом за тим він почав і на Чичикова поглядати підозріло. Риси такої незвичайної великодушності почали йому здаватися неймовірними, і він подумав сам собі: «Адже чорт його знає, може, це просто хвалько, як усі ці мотяжки: набреше, набреше, щоб побалакати та напитися чаю, а потім і поїде собі!» А тому з обачності й разом бажаючи дещо випробувати його, сказав він, що непогано б укласти купчу якнайшвидше, бо, мовляв, усяко буває з людьми, сьогодні живий, а завтра й Бог відає.