Чичиков виявив готовість укласти хоч цю ж хвилину й зажадав тільки списка всіх селян.
Це заспокоїло Плюшкіна. Помітно було, що він надумував щось зробити, і дійсно, взявши ключі, наблизився до шафи і, відімкнувши дверці, нишпорив довго між склянками й чашками і нарешті промовив:
— От же не знайдеш, а в мене був славний лікерчик, якщо тільки не випили! народ такі злодії! А ось хіба це не він? — Чичиков побачив у руках його карафку, що вся була в пилу, як у фуфайці. — Ще покійниця робила, — провадив Плюшкін, — мошенниця-ключниця зовсім була його закинула і навіть не заткнула, каналія! Кузьки і всяка погань були поналазили туди, але я все сміття повиймав, і тепер ось чистенька; я вам наллю чарочку.
Але Чичиков подбав відмовитись від такого лікерчика, сказавши, що вже і пив, і їв.
— Пили вже і їли! — сказав Плюшкін. — Та, звичайно, доброго товариства людину хоч де пізнаєш, він не їсть, а ситий; а як отакий який злодійчук, так його скільки не годуй… От хоч би капітан приїде: «Дядечку, каже, дайте чогось поїсти!» А я йому такий дядечко, як він мені дідусь. У себе дома їсти, мабуть, нічого, так от він і тиняється… Так вам же потрібен реєстрик усіх цих дармоїдів? Як же, я ніби знав, усіх їх списав на окремий папірець, щоб при першому поданні ревізії усіх їх викреслити.
Плюшкін надів окуляри й почав ритися в паперах. Розв’язуючи всякі пачки, він почастував гостя таким пилом, що той чхнув. Нарешті витяг папірця всього списаного кругом. Селянські імена всипали його тісно, як мошка. Були там усякі: і Парамонов, і Піменов, і Пантелеймонов, і навіть визирнув якийсь Григорій Доїжджай-не-доїдеш; усіх було понад сто двадцять. Чичиков посміхнувся, побачивши таку численність. Сховавши його в кишеню, він зауважив Плюшкінові, що йому треба буде для укладання купчої приїхати в місто.
— У місто? Та як же? А дім як залишиш? У мене ж народ або злодій, або мошенник: за день так обберуть, що й каптан ні на чому буде повісити.
— Так чи не маєте когось знайомого?
— Та кого ж знайомого? Усі мої знайомі перемерли або роззнайомились… Ах, батечку! як не мати, маю! — скрикнув він. — Адже знайомий сам голова, їздив навіть за старих літ до мене, як не знати! однокоритники були, разом по парканах лазили! як незнайомий? такий вже знайомий!.. Так чи не до нього й написати?
— Та звичайно, до нього!
— Як же, там такий знайомий! у школі були приятелі…
І на цьому дерев’яному обличчі раптом пролинув якийсь теплий промінь, виявилось не почуття, а якийсь блідний відбиток почуття, явище, подібне до несподіваної появи на поверхні вод тонущего, який викликав радісний крик у юрбі, що обступила берег. Але даремно зраділі брати й сестри кидають з берега мотузку й чекають, чи не вирине знову спина або стомлені борнею руки, — поява була остання. Глухо все, і ще страшніша й порожніша стає після того затихла поверхня дзеркальної стихії. Так і обличчя Плюшкіна слідом за почуттям, що на мить пролинуло по ньому, стало ще бездушнішим і ще ницішим.
— Лежала на столі чвертка чистого паперу, — сказав він, — та не знаю, де заподілась: люди в мене такі непутящі! — Тут він почав заглядати і під стіл, і на стіл, нишпорив скрізь і нарешті закричав: «Мавро, а Мавро!» На поклик з’явилась жінка з тарілкою в руках, на якій лежав сухар, уже знайомий читачеві. І між ними відбулася така розмова:
— Де ти поділа, розбійнице, папір?
— Їй-богу, пане, не бачила, опріч невеличкого клаптичка, яким зволили прикрити чарку.
— А от я по очах бачу, що підцупила.
— Та нащо ж би я підцупила? Мені ж користі з нього ніякої; неписьменна я.