— Брешеш, ти занесла паламарчукові: він трохи тямить, так ти йому й занесла.
— Та паламарчук, коли схоче, так дістане собі паперу. Не бачив він вашого клаптика!
— От зажди-но: на Страшному суді чорти припечуть тебе за це залізними гаками! Ось побачиш, що припечуть!
— Та за що ж припікати, коли я не брала і в руки чвертки? Хай уже іншою якою бабською вадою, а злодійством ще мене ніхто не дорікав.
— А от чорти ж тебе й припечуть! Скажуть: «Оце тобі, мошеннице, за те, що пана свого дурила!» та гарячими тебе й припечуть!
— А я скажу: «Ні за що! Їй-богу, ні за що, не брала я…» Та ось він лежить на столі. Завжди отак — даремне дорікаєте!
Плюшкін дійсно побачив чвертку і на хвилину спинився, пожував губами й промовив:
— Ну, чого ж ти розприскалася так? От яка загониста! Їй скажи тільки одно слово, а вона вже у відповідь десяток! Піди принеси-но вогнику запечатати листа. Та стій, ти схопиш лойову свічку, лій річ топка: згорить — та й нема, тільки збиток; а ти принеси-но мені скіпочку!
Мавра пішла, а Плюшкін, сівши в крісло і взявши в руку перо, довго ще крутив на всі боки чвертку, роздумуючи, чи не можна відділити від неї ще вісьминку, але нарешті переконався, що ніяк не можна; вмочив перо в чорнильницю з якоюсь заліснявілою рідиною і безліччю мух на дні й почав писати, виставляючи літери, схожі на музичні ноти, стримуючи щохвилини жвавість руки, що розскакувалась по всьому папері, ліплячи скупо рядок до рядка і не без жалю міркуючи про те, що все ще залишиться багато чистого паперу.
І до такого нікчемства, дріб’язковості, гидоти могла занепасти людина! могла так змінитися! І схоже це на правду? Все схоже на правду, все може статися з людиною. Теперішній палкий юнак відскочив би з жахом, якби показали йому його ж портрет у старості. Забирайте ж з собою в дорогу, виходячи з м’яких юнацьких літ у сувору жорстокодійну мужність, забирайте з собою всі людські порухи, не залишайте їх на шляху, не піднімете потім! Грізна, страшна прийдешня старість, і нічого не віддає назад і навідворіт! Могила милосердніша за неї, на могилі напишеться: «Тут почиває людина!», але нічого не прочитаєш у холодних, бездушних рисах нелюдяної старості.
— А чи не знаєте ви якогось вашого приятеля, — сказав Плюшкін, згортаючи листа, — якому б знадобилися втікацькі душі?
— А у вас і втікачі є? — швидко запитав Чичиков, опам’ятавшись.
— В тому то й річ, що є. Зять робив довідки: каже, ніби й слід пропав, але ж він людина військова, майстер острогою притупувати, а якби поклопотались по судах…
— А скільки їх буде числом?
— Та десятків із сім теж набереться.
— Ні?
— А їй-богу, так! У мене ж що рік, то й тікають. Народ дуже вже зажерливий: через неробство завів звичку лопати, а в мене їсти й самому нема чого… А я б уже за них що тільки дай, узяв би. Так порадьте вашому приятелеві: хай би хоч десяток знайшовся, так от у нього й добрий гріш. Адже ревізька душа ходить по п’ятсот карбованців.
«Ні, цього ми приятелеві й понюхати не дамо», — сказав сам собі Чичиков і потім пояснив, що такого приятеля ніяк не знайдеться, що самі витрати в цій справі коштуватимуть більше; бо від судів треба відрізати поли власного каптана та тікати чимдалі; та коли вже він дійсно в такій скруті, то, будучи порушений співчуттям, він ладен дати… але це така дрібниця, про яку навіть не варто й говорити.
— А скільки б ви дали? — спитав Плюшкін і сам ізжаднів: руки його затремтіли, як живе срібло.
— Я б дав по двадцять п’ять копійок за душу.
— А ви як купуєте, на готові?
— Так, зразу гроші.
— Тільки, батечку, ради злиднів моїх, дали б уже по сорок копійок.
— Добродію! — сказав Чичиков, — не тільки по сорок копійок, по п’ятсот карбованців заплатив би! Залюбки заплатив би, бо бачу — поважний, добрий старик терпить з причини власної добродушності.
— А їй-богу, так! Їй-богу, правда! — сказав Плюшкін, звісивши голову вниз і журливо похитавши її, — все через добродушність.
— Ну, чи бачите, я відразу збагнув ваш характер. Отже, чому ж не дати мені по п’ятсот карбованців за душу, але… достатку немає; по п’ять копійок, будь ласка, ладен прикинути, щоб кожна душа обійшлась, таким чином, по тридцять копійок.
— Ну, батечку, воля ваша, хоч по дві копійки долучіть.
— По дві копійки долучу, будь ласка. Скільки їх у вас? Ви, здається, сказали сімдесят?
— Ні. Всіх набереться сімдесят вісім.
— Сімдесят вісім, сімдесят вісім, по тридцять дві копійки за душу, це буде… — тут герой наш одну секунду, не більше, подумав і сказав відразу: — це буде двадцять чотири карбованці дев’яносто шість копійок! — Він на арифметиці знався. Тут же примусив він Плюшкіна написати розписку й видав йому гроші, які той прийняв у обидві руки й поніс до бюра так обережно, немов ніс якусь рідину, щохвилини боючись розхлюпати її. Підійшовши до бюра він переглянув їх ще раз і поклав теж надзвичайно обережно до однієї з шухляд, де, певне, їм судилося бути похованими доти, поки отець Карп і отець Полікарп, два священики його села, не поховають його самого, на несказанну радість зятеві й дочці, а може й капітанові, що записався йому в рідню. Сховавши гроші, Плюшкін сів у крісло і вже, здавалось, більше не міг знайти матерії, про що говорити.