— А що, ви вже збираєтесь їхати? — сказав він, помітивши невеликий рух, який зробив Чичиков для того тільки, щоб дістати з кишені хустку.
Це запитання нагадало йому, що справді нема чого більше баритись.
— Так, мені вже час, — промовив він, взявшись за капелюх.
— А чайку?
— Ні, хай краще чайку вже колись іншим разом.
— Як же, а я наказав самовар. Я, признатись сказати, не охочий до чаю: питво дороге, та й ціна на цукор піднялась немилосердна… Прошка! не треба самовара! Сухаря віднеси Маврі, чуєш: хай його покладе на те саме місце, або ні, дай його сюди, я вже занесу його сам. Прощайте, батечку. Хай благословить вас Бог, а листа голові ви таки віддайте. Та хай прочитає, він мій давній знайомий. Як же! Були з ним однокоритниками!
Потому це дивне явище, цей зіщулений стариган провів його з подвір’я, після чого звелів ворота зараз же замкнути; тоді обійшов комори затим, щоб оглянути, чи на своїх місцях сторожі, що стояли на всіх рогах, калатаючи дерев’яними лопатками у порожнє барильце замість чавунної дошки; після того зазирнув до кухні, де з тої приключки, щоб покуштувати, чи добре їдять люди, наївся добряче щів з кашею і, вилаявши всіх до одного за злодійство і погану поведінку, вернувсь до своєї кімнати. Залишившись сам, він навіть подумав про те, як би йому віддячити гостеві за таку справді безприкладну великодушність. «Я йому подарую, — подумав він сам собі, — кишенькового годинника: він же гарний, срібний годинник, а не те, щоб якийсь томпаковий[115] чи бронзовий, трошки зіпсований, але ж він собі полагодить; він чоловік молодий, так йому потрібний годинник, щоб сподобатись своїй нареченій! Або ні, — додав він, після деякого замислення, — краще я залишу його йому після моєї смерті, в духівниці, щоб згадував про мене».
Але герой наш і без годинника був у найвеселішому настрої. Таке несподіване придбання було сущим подарунком. Справді, хоч що кажи, не самі тільки мертві душі, а ще й утікацькі, і всього понад двісті чоловік. Звичайно, під’їжджаючи до села Плюшкіна, він уже передчував, що буде деяка пожива, але такої прибуткової ніяк не сподівався. Всю дорогу він був веселий незвичайно, посвистував, награвав губами, приставивши до рота кулак, ніби грав на трубу, і нарешті завів якусь пісню, до такої міри незвичайну, що сам Селіфан слухав, слухав і потім, похитавши злегка головою, сказав: «Чи ти ба, як пан співає!» Був уже густий присмерк, коли під’їхали вони до міста. Тінь із світлом перемішалась зовсім і, здавалось, самі речі перемішались також. Строкатий шлагбаум набув якогось невиразного кольору; вуса в солдата, що стояв на варті, здавались на лобі й багато вище від очей, а носа ніби не було зовсім. Гуркіт і стрибки дали помітити, що бричка в’їхала на брук. Ліхтарі ще не засвічувались; де-не-де тільки починали освітлюватись вікна будинків, а в провулках та завулках відбувалися сцени й розмови, нерозлучні з цим часом у всіх містах, де багато солдатів, візників, робітників і особливого роду істот, у вигляді дам у червоних шалях і черевиках без панчіх, що, як летючі миші, шмигляють по перехрестях. Чичиков не помічав їх і навіть не помітив багатьох тоненьких чиновників з ціпочками, які, мабуть, зробивши прогулянку за місто, вертались додому. Зрідка доходили до слуху його якісь, здавалось, жіночі вигуки: «Брешеш, п’янице! я ніколи не дозволяла йому такого грубіянства!» або: «Ти не бийся, мурло, а ходім у відділок[116], там я тобі доведу!» Одно слово, ті слова, які зненацька обіллють, як варом, якого-небудь замріяного двадцятилітнього юнака, коли, вертаючись з театру, несе він у голові іспанську вулицю, ніч, чудовий жіночий образ з гітарою та кучерями. Чого тільки немає і чого тільки не мріється в голові його? Він на небесах і до Шиллера[117] заїхав у гості, — і раптом розтинаються над ним, як грім, фатальні слова, і бачить він, що знову опинився на землі, і навіть на Сінному майдані, і навіть поблизу шинка, і знову пішло по-буденному вихилятись перед ним життя.