Нарешті бричка, зробивши чималий стрибок, спустилася, немов у яму, у ворота гостиниці, і Чичиков був зустрінутий Петрушкою, що однією рукою придержував полу свого сурдута, бо не любив, щоб розходилися поли, а другою почав допомагати йому злазити з брички. Половой теж вибіг зі свічкою в руці й серветкою на плечі. Чи зрадів Петрушка приїздові пана, невідомо; принаймні вони переморгнулися з Селіфаном, і звичайно сувора його зовнішність цим разом ніби трохи проясніла.
— Довго зволили погуляти, — сказав половой, присвічуючи на сходах.
— Так, — сказав Чичиков, коли вийшов на сходи. — Ну, а ти як?
— Слава Богу, — відповів половой, уклоняючись. — Учора приїхав поручник якийсь військовий, зайняв шістнадцятий номер.
— Поручник?
— Невідомо який з Рязані, гніді коні.
— Добре, добре, поводься й надалі добре! — сказав Чичиков і ввійшов до своєї кімнати. Проходячи передпокій, він покрутив носом і сказав Петрушці:
— Ти б принаймні хоч вікна відчинив!
— Та я їх відчиняв! — сказав Петрушка, та й збрехав. А втім, пан і сам знав, що він збрехав, але вже не хотів нічого перечити. Після зробленої подорожі він почував велику втому. Запитавши найлегшу вечерю, з самого тільки поросята, він відразу роздягнувся і, забравшись під ковдру, заснув добре, міцно, заснув чудовим сном, як сплять ті щасливці, що не відають ні геморою, ні бліх, ні занадто великих розумових здібностей.
Глава сьома
Щасливий подорожній, що після довгої нудної путі, з її холодами, сльотою, болотом, невиспаними станційними доглядачами, бряжчанням дзвоників, лагодженням, сварками, ямщиками, ковалями і всякого роду дорожніми негідниками, бачить нарешті знайомий дах з вогниками, що линуть назустріч, і постануть перед ним знайомі кімнати, радісний крик вибіглих назустріч людей, шум і біганина дітей і заспокійлива тиха мова, уривана поцілунками, владними винищити все сумне з пам’яті. Щасливий сім’янин, що має такий куток, але горе нежонатому!
Щасливий письменник, який повз нудні, огидні характери, що вражають сумною своєю дійсністю, наближається до характерів, перейнятих високою достойністю людини; який з великого водостою щоденних навратливих образів обрав лише нечисленні винятки; який не змінив ні разу високого ладу своєї ліри, не знижувався з вершини своєї до бідних нікчемних братів своїх і, не торкаючись землі, весь поринав у свої далеко відчахнуті від неї і звеличені образи. Подвійно завидна прекрасна доля його: він серед них, як у рідній сім’ї; а тим часом далеко й голосно лунає його слава. Він окурив чарівним куривом людські очі, він дивно підлестив їх, приховавши сумне в житті, показавши їм прекрасну людину. Все, плескаючи у долоні, лине за ним і мчить слідом за врочистою його колісницею. Великим світовим поетом іменують його, шугаючим високо над усіма іншими геніями світу, як шугає орел над іншими високолетними. Від самого імені його проймаються трепетом молоді палкі серця, одповідні сльози йому блищать у всіх очах… немає рівного йому в силі — він бог!.. Та не такий талан, і інша доля письменника, який насмілився викликати назовні все, що кожної хвилини перед очима і чого не зрять байдужі очі, всю страшну разючу твань дрібниць, що обплутали наше життя, всю глибину холодних, подрібнених, повсякденних характерів, якими кишіє наша земна, часом гірка й нудна дорога, і міцною силою невблаганного різця насмілився виставити їх опукло і яскраво на всенародні очі! Йому не зібрати народних оплесків, йому не зріти вдячних сліз і одностайного захвату схвильованих ним душ; до нього не полетить назустріч шістнадцятилітня дівчина з запамороченою головою і геройським захопленням; йому не забутись у солодкому зачаруванні ним же породжених звуків; йому не уникнути, нарешті, сучасного суду, лицемірно бездушного сучасного суду, який назве нікчемними й низькими ним плекані створіння, приділить йому злиденний куток серед письменників, що ображають людство, надасть йому якостей ним же зображених героїв, відніме в нього і серце, і душу, і божественне полум’я таланту. Бо не визнає сучасний суд, що однаково дивні стекла, які оглядають сонця і відтворюють рух непомітних комах; бо не визнає сучасний суд, що багато треба глибини душевної, щоб осяяти картину, взяту з погорджуваного життя й піднести її в перл створіння, бо не визнає сучасний суд, що високий, захоплений сміх годен стати поруч з високим ліричним порухом і що ціла прірва між дими і кривлянням балаганного блазня! Не визнає цього сучасний суд і все оберне на докір і ганьбу невизнаному письменникові: без поділу, без відповіді, без співчуття, як безсімейний мандрівник, залишиться він сам серед шляху.