Суворе його поприще, і гірко відчує він свою самотність.
І довго ще призначено мені дивною владою іти поруч з моїми чудними героями, озирати весь незмірний гін життя, озирати його крізь видний світові сміх і незримі, невідомі йому сльози! І далекий ще той час, коли іншим джерелом грізна хуртовина натхнення здійметься з огорнутої в священний жах і сяйво голови і почують у збентеженому трепеті величний грім іншої мови.
В дорогу! в дорогу! геть набіглі на чоло зморшки і сувору хмурість обличчя! Відразу і вмить пірнімо в життя з усією його беззвучною тріскотнявою та бубонцями і подивімося, що робить Чичиков.
Чичиков прокинувся, витягнув руки й ноги і відчув, що виспався добре. Полежавши хвилини дві на спині, він клацнув рукою і згадав з просяяним обличчям, що в нього тепер за малим менше чотириста душ. Зараз же схопився з ліжка, не подивився навіть на своє обличчя, яке любив щиро і в якому, здається, за найпринадніше вважав підборіддя, бо вельми часто хвалився ним перед ким-небудь з приятелів, особливо коли це траплялося під час гоління… «Ось глянь, — казав він звичайно, поглажуючи його рукою, — яке в мене підборіддя, зовсім кругле!» Але тепер він не глянув ні на підборіддя, ні на обличчя, а просто так, як був, узув сап’янці з вирізаними викладками всяких кольорів, якими жваво торгує місто Торжок, завдяки халатним потягам російської натури, і по-шотландському в самій короткій сорочці, забувши свою статечність і пристойні середні літа, вчинив по кімнаті два стрибки, пришльопнувши себе вельми спритно п’яткою ноги. Потім ту ж хвилину взявся до справи: перед шкатулкою потер руки з таким самим задоволенням, як потирає їх, виїхавши на слідство, непідкупний земський суд, підходячи до закуски, і зразу ж вийняв свої папери. Йому хотілось якнайшвидше кінчити все, не зволікаючи. Сам вирішив він скласти купчі, написати й переписати, щоб не платити нічого піддячим[118]. Формений порядок був йому достотно відомий; спритно виставив він великими літерами: «Тисяча вісімсот такого-то року», потім слідом за тим дрібнішими: «поміщик такий-то», і все, що слід. За дві години готове було все. Коли глянув він потім на ці листки, на мужиків, які справді колись були мужиками, працювали, орали, пиячили, візникували, обманювали панів, а може, й просто були гарними мужиками, то якесь чудне, незрозуміле йому самому почуття опанувало його. Кожна з записочок нібито мала якийсь особливий характер, і через те нібито самі мужики набували свого власного характеру.
Мужики, що належали Коробочці, всі майже були з додатками й прізвищами. Записка Плюшкіна відзначалася лаконічністю в стилі: часто були виставлені тільки початкові слова імен та по батькові, і потім дві крапки. Реєстр Собакевича вражав незвичайною повністю та докладністю; жодна з якостей мужика не була пропущена: про одного було сказано: «гарний столяр», до другого дописано було: «тямущий і п’янкого не бере». Позначено було також докладно, хто батько і хто мати, і якої були обоє поведінки; в одного тільки якогось Федотова було написано: «батько невідомо хто, а народився від дворової дівки Капітоліни, але вдачі гарної і не злодій». Усі ці подробиці надавали якогось особливого вигляду свіжості: здавалось, нібито мужики ще вчора були живі. Дивлячись довго на імена їхні, він розчулився і, зітхнувши, промовив: «Ненечко моя, скільки вас тут напхано! Що ви, сердешні мої, поробляли на віку своєму? як перебивались?» І очі його мимоволі спинились на одному прізвищі; це був відомий Петро Савельїв Неуважай-Корито, що належав колись поміщиці Коробочці. Він знову не втерпів, щоб не сказати: «Ех, який довгий, на весь рядок роз’їхався! Чи майстер ти був, чи просто мужик, і якою смертю тебе прибрало? Чи в шинку, чи серед дороги переїхала тебе сонного неповоротка валка?.. Пробка Степан, тесляр, тверезості зразкової… А! ось він, Степан Пробка, ось той богатир, що в гвардію годився б![119] Мабуть, усі губернії виходив з сокирою за поясом і чобітьми на плечах, з’їдав на гріш хліба та на два сушеної риби, а в гамані, певне, притягав щоразу додому карбованців сотню, а може, й державну[120] зашивав у полотняні штани або запихав у чобіт, — де тебе прибрало? Чи заліз ти для більшого заробітку під церковну баню, а може, й на хреста потягся і, послизнувшись, звідти, з перекладини, гримнув об землю, і тільки який-небудь дядя Михей, що стояв біля тебе, промовив, почухавши рукою в потилиці: “Ех, Ваню, і надало ж тобі!” — а сам, обв’язавшись мотузом, поліз на твоє місце. Максим Телятников, швець. Хе, швець! “П’яний, як швець”, — каже прислів’я. Знаю, знаю тебе, голубчику: коли хочеш, усю історію твою розкажу: вчився ти в німця, що годував вас усіх разом, бив ременем по спині за неакуратність і не пускав на вулицю волочитись, і був ти чудо, а не швець, і не нахвалиться було тобою німець, говорячи з дружиною або з камрадом
119
*