— Ех-хе! дванадцята година! — сказав нарешті Чичиков, глянувши на годинника. — Що ж це я так закопався? Та ще хай би діло робив, а то ні з того ні з сього спочатку теревені правив, а тоді задумався. От який я справді дурень!
Сказавши це, він змінив свій шотландський костюм на європейський, стягнув міцніше пряжкою свій повний живіт, збризнув себе одеколоном, узяв у руки теплий картуз і папери під пахву й вирушив до цивільної палати[124] вчиняти купчу. Він поспішав не тому, що боявся спізнитись, спізнитись він не боявся, бо голова був людина знайома і міг здовжити і вкоротити, з його бажання, присутствіє[125], мов давній Зевес[126] Гомера[127], що здовжував дні і насилав бистрі ночі, коли треба було припинити битву любих йому героїв або дати їм засіб добитися; але він сам у собі почував бажання якнайшвидше довести справу до кінця, до того часу йому здавалося все неспокійно і незручно; все-таки спадала думка, що душі не зовсім справжні і що в таких випадках цей клопіт завжди треба чимшвидше з плеч. Не встиг він вийти на вулицю, міркуючи про все це і заразом тягнучи на плечах ведмедя, критого коричневим сукном, як на самому повороті у провулок стикнувся теж з паном у ведмедях, критих коричневим сукном, і в теплому картузі з вухами[128]. Пан крикнув; це був Манілов. Вони взяли тут же один одного в обійми і хвилин п’ять залишались на вулиці в такому стані. Поцілунки з обох боків були такі міцні, що в обох цілий день майже боліли передні зуби. У Манілова від радості залишились тільки ніс та губи на обличчі, очі зовсім зникли. З чверть години тримав він обіруч руку Чичикова і нагрів її страшенно. У зворотах найтонших і найприємніших він розповів, як летів обняти Павла Івановича; мова була закінчена таким компліментом, що личив хіба тільки дівчині, з якою йдуть танцювати. Чичиков відкрив рот, ще не знаючи сам, як дякувати, коли це Манілов вийняв з-під шуби папір, звинений у трубочку і зв’язаний рожевою стрічкою.
— Це що?
— Мужики.
— А! — Він тут же розгорнув його, перебіг очима й здивувався чистоті й красі письма. — Славно записано, — сказав він, — не треба й переписувати. Ще й крайка навколо! Хто це так майстерно зробив крайку?
— Ну, вже не питайте, — сказав Манілов.
— Ви?
— Дружина.
— Ах, Боже мій! мені, далебі, соромно, що завдав стільки труднощів.
— Для Павла Івановича не існує труднощів.
Чичиков уклонився з подякою. Дізнавшись, що він ішов до палати вчинити купчу, Манілов виявив готовність супроводити його. Приятелі взялись під руку й пішли разом. При всякому невеликому підвищенні або горбку, або приступці, Манілов підтримував Чичикова і мало не піднімав його рукою, додаючи з приємною посмішкою, що він не допустить ніяк Павлу Івановичу забити свої ніжки. Чичиков соромився, не знаючи, як дякувати, бо почував, що був трохи важкенький. У взаємних послугах вони дійшли нарешті до майдану, де стояли присутственні місця — великий триповерховий кам’яний будинок, увесь білий, як крейда, мабуть, для зображення чистоти душ урядових осіб, що в ньому містились; інші будівлі на майдані не відповідали величністю кам’яному будинкові. Це були: сторожова будка, біля якої стояв солдат з рушницею, дві-три візничі біржі й довгі паркани з відомими парканними написами та малюнками, надряпаними вуглем і крейдою; більше не було нічого на цьому самотньому або, як у нас висловлюються, красивому майдані. З вікон другого й третього поверху висувались непідкупні голови жерців Феміди[129] і ту ж мить ховалися знову; мабуть, на той час заходив до кімнати начальник. Приятелі не зійшли, а збігли вгору сходами, бо Чичиков, намагаючись уникнути підтримування під руки з боку Манілова, прискорював крок, а Манілов теж зі свого боку летів уперед, намагаючись не дозволити Чичикову втомитись, і тому обидва задихались вельми дуже, коли вступили в темний коридор. Ні в коридорах, ні в кімнатах очі їхні не були вражені чистотою. Тоді ще не дбали про неї; і те, що було брудне, так і залишалося брудним, не набуваючи принадного вигляду. Феміда просто, яка є, в негліже[130] й халаті приймала гостей. Слід було б описати канцелярські кімнати, якими проходили наші герої, але автор має великий острах до всіх присутственних місць. Коли й траплялось йому проходити їх навіть у блискучому вшляхетненому вигляді з лакованими підлогами й столами, він намагався пробігти якомога швидше, смиренно спустивши і втупивши очі в землю, а тому зовсім не знає, як там усе благоденствує і процвітає. Герої наші бачили багато паперу, і чорнового і білого, нахилені голови, широкі потилиці, фраки, сурдути губернського крою і навіть просто якусь ясно-сіру, з-поміж усіх вельми відмінну куртку, яка скрививши голову набік і поклавши її майже на самий папір, виписувала шпарко й замашно який-небудь протокол про відсудження землі або опис маєтку, захопленого якимсь мирним поміщиком, що спокійно доживав віку свого під судом, наживши собі і дітей, і внуків під його захистом; та чути було уривками короткі вислови, промовлювані хрипким голосом: «Дайте з ласки вашої, Федосіє Федосієвичу, дільце за № 368!» — «Ви завжди кудись затягнете затичку з казенної чорнильниці!» Іноді голос більш величавий, без сумніву, одного з начальників, розтинавсь владно: «На, перепиши! а то скинуть чоботи, і ти просидиш у мене шість діб не ївши»[131]. Шум від пер був великий і скидався на те, немовби кілька возів із хмизом проїжджали через ліс, завалений на чверть аршина усохлим листом.
124
*
127
*
128
* …
131
*