Чичиков і Манілов підійшли до першого столу, де сиділи два чиновники ще юного віку, і запитали:
— Дозвольте дізнатись, де тут справи по кріпостях?
— А що вам треба? — сказали обидва чиновники, обернувшись.
— А мені треба подати прохання.
— А що ви купили таке?
— Я б хотів попереду знати, де кріпосний стіл, тут чи в іншому місці?
— Та скажіть попереду, що купили і за яку ціну, так ми вам тоді й скажемо де; а так не можна знати.
Чичиков зразу побачив, що чиновники просто були цікаві, як усі молоді чиновники, і хотіли надати більше ваги й значення собі й своїй роботі.
— Слухайте, любі, — сказав він, — я дуже добре знаю, що справи по кріпостях, незалежно від ціни, всі в одному місці, а тому прошу вас показати нам стіл; а коли ви не знаєте, що у вас робиться, так ми спитаємо інших.
Чиновники на це нічого не відповіли, один з них тільки ткнув пальцем у куток кімнати, де сидів за столом якийсь старий, що позначав якісь папери. Чичиков і Манілов проміж столами пройшли просто до нього. Старий працював дуже уважно.
— Дозвольте дізнатись, — сказав Чичиков, уклонившись, — чи тут справи по кріпостях?
Старий підвів очі й промовив урочисто:
— Тут немає справ по кріпостях.
— А де ж?
— Це в кріпосній експедиції.
— А де ж кріпосна експедиція?
— Це в Івана Антоновича.
— А де ж Іван Антонович?
Старий ткнув пальцем у другий куток кімнати. Чичиков і Манілов пішли до Івана Антоновича. Іван Антонович уже пустив одне око назад і оглянув їх скоса, але ту ж хвилину поринув ще уважніше в писання.
— Дозвольте дізнатись, — сказав Чичиков, уклонившись, — тут кріпосний стіл?
Іван Антонович немовби й не чув і заглибився зовсім у папери, не відповідаючи нічого. Видно було зразу, що цей уже був людина розважливого віку, не те що молодий балакун та вертихвіст. Іван Антонович, здавалося, мав уже далеко за сорок років, волосся на ньому було чорне, густе; вся середина обличчя виступала в нього вперед і пішла в ніс, одно слово, це було те обличчя, яке називають в обихідку кувшинним рилом.
— Дозвольте дізнатись, тут кріпосна експедиція? — сказав Чичиков.
— Тут, — сказав Іван Антонович, повернув своє кувшинне рило і намірився знову писати.
— А в мене справа ось яка: куплені мною в різних власників тутешнього повіту селяни на вивід; купча є, залишається вчинити.