Така думка, вельми втішна для гостя, склалася про нього в місті, і вона держалась доти, поки одна чудна властивість гостя і справа, або, як кажуть у провінціях, пасаж[23], про який читач незабаром дізнається, не спантеличили цілковито майже все місто.
Глава друга
Вже більше тижня приїжджий пан жив у місті, роз’їжджаючи по вечірках та обідах і таким чином проводячи, як то кажуть, дуже приємно час. Нарешті він зважився перенести свої візити за місто і навідати поміщиків Манілова та Собакевича, яким дав слово. Може, до цього спонукала його інша, істотніша причина, справа серйозніша, ближча до серця… Та про все це читач дізнається поступово й свого часу, якщо тільки матиме терпіння прочитати запропоновану повість, дуже довгу, що має потім розгорнутися ширше і просторіше в міру наближення до кінця, який вінчає діло. Кучерові Селіфанові був даний наказ рано-вранці запрягти коні у відому бричку, а Петрушці наказано було зостатися дома, доглядати кімнату й чемодана. Читачеві буде не зайвим познайомитися з цими двома кріпаками нашого героя. Хоч, звичайно, особи з них не такі помітні й те, що звуть другорядні або навіть третєрядні, хоч головні ходи й пружини поеми не на них стверджені й хіба де-не-де торкаються і злегка зачіпають їх, але автор любить надзвичайно бути докладним у всьому, і з цього боку, дарма що сам людина російська, хоче бути акуратним, як німець. А втім, це забере небагато часу й місця, бо небагато треба додати до того, що вже читач знає, тобто що Петрушка ходив у трохи заширокому коричневому сурдуті з панського плеча і мав, за звичаєм людей свого стану, великий ніс та губи. Вдачі був більше мовчазної, ніж балакучої: мав навіть благородний нахил до освіти, тобто до читання книг, змістом яких не клопотався: йому було зовсім байдуже, чи пригоди закоханого героя, чи просто буквар, чи молитовник — він усе читав з однаковою увагою; якби йому підкинули хімію, від неї не відмовився б. Йому подобалося не те, про що читав він, але більше саме читання або, краще сказати, процес самого читання, от, мовляв, з літер раз у раз виходить яке-небудь слово, яке, іншим разом, чорт його знає, що й значить. Це читання відбувалося здебільшого в лежачому стані, у передпокої, на ліжку й на матраці, що зробився від такої обставини плескуватим і тоненьким, як коржик. Крім пристрасті до читання, він мав ще дві звички, що були його двома іншими характеристичними рисами: спати не роздягаючись, так, як був, у тому ж сурдуті, і носити завжди з собою якийсь свій особливий запах, що відгонив трохи жилим покоєм, так що досить було йому тільки примостити десь своє ліжко, хоч навіть у немешкальній доти кімнаті, та перетягти туди шинелю й манатки, і вже здавалось, що в цій кімнаті років з десять жили люди. Чичиков, будучи людиною дуже дражливою і навіть у деяких випадках вередливою, потягши в себе повітря на свіжий уранці ніс, тільки кривився та струшував головою, промовляючи: «Ти, брат, чорт тебе знає, пітнієш, чи що. Пішов би ти хоч у лазню». На це Петрушка нічого не відповідав і намагався зразу ж знайти собі якусь роботу: або підходив зі щіткою до розвішеного пайового фрака, або просто прибирав що-небудь. Що думав він у той час, коли мовчав? Може, він говорив сам собі: «Та й ти, одначе, гарний: не набридло тобі сорок разів одне й те саме товкти…». Бог відає, важко знати, що думає дворовий кріпак у той час, коли пан дає йому напучення. От і все, що для першого разу можна сказати про Петрушку. Кучер Селіфан був зовсім інша людина… Але авторові дуже ніяково займати так довго читачів людьми низького класу, знаючи з досвіду, як неохоче знайомляться вони з людьми низького стану. Така вже російська людина: кортить її зазнатися з тим, хто хоч би на один чин був вищий за неї, і шапкове знайомство з графом або князем для неї краще за всякі близькі дружні стосунки. Автор навіть не певен за свого героя, який тільки колезький радник. Надвірні радники[24], може, ще й познайомляться з ним, але ті, хто підступив уже до чинів генеральських, ті, Бог знає, може, навіть кинуть один з тих зневажливих поглядів, які кидає згорда людина на все, що плазує біля ніг її, або, що ще гірше, проминуть убійчою для автора неувагою. Та хоч яке сумне те й друге, а все ж, одначе, треба вернутися до героя.