— Тут! — озвався голос із середини.
— Покличте його сюди!
Уже відомий читачам Іван Антонович кувшинне рило показався в залі присутствія і шанобливо вклонився.
— Ось візьміть, Іване Антоновичу, всі ці купчі їхні…
— Та не забудьте, Іване Григоровичу, — підхопив Собакевич, — треба буде свідків, хоч по два з кожної сторони. Пошліть зараз же до прокурора, він людина гуляща і, певне, сидить дома, за нього все робить стряпчий[135] Золотуха, найперший хапуга в світі. Інспектор лікарської управи, він теж людина гуляща і, певне, вдома, якщо не поїхав кудись грати в карти, та ще тут багато є, хто ближче: Трухачевський, Бєгушкін, усі вони даремне обтяжують землю!
— А так, так! — сказав голова й зразу відрядив по них усіх канцелярського.
— Ще я попрошу вас, — сказав Чичиков, — пошліть по повіреного однієї поміщиці, з якою я теж уклав угоду, по сина протопопа отця Кирила, він служить у вас же.
— Як же, пошлемо й по нього! — сказав голова. — Все буде зроблено, а чиновним ви нікому не давайте нічого, про це я вас прошу. Приятелі мої не повинні платити. — Сказавши це, він тут же дав Іванові Антоновичу якийсь наказ, який тому, видно, не сподобався. Купчі справили, здається, гарне враження на голову, особливо коли він побачив, що всіх покупок було майже на сто тисяч карбованців. Кілька хвилин він дивився у вічі Чичикову з виразом великої втіхи і нарешті сказав: — Так он як! ось яким способом, Павле Івановичу! так от ви придбали!
— Придбав, — відповів Чичиков.
— Добре діло! Справді, добре діло!
— Та я бачу сам, що кращого діла не міг би й почати. Хоч як там, а мета людини все ще не визначена, коли вона не стала нарешті твердою ногою на міцну підвалину, а не на якусь вільнодумну химеру юності. — Тут він вельми до речі вилаяв за лібералізм, і по заслузі, всіх молодих людей. Але знаменна річ, у словах його була все ж якась нетвердість, немов тут же казав він сам собі: «Ех, брат, брешеш ти, та ще й дуже!» Він навіть не глянув на Собакевича й Манілова, боячись зустріти що-небудь на їхніх обличчях. Але даремно боявся він: обличчя Собакевича не зворухнулось, а Манілов, заворожений фразою, від утіхи тільки порушував схвально головою, поринувши в такий стан, у якому перебуває любитель музики, коли співачка перевершила саму скрипку і писнула таку тонку ноту, яка не по змозі й пташиному горлу.
— Та чому ви не скажете Іванові Григоровичу, — озвався Собакевич, — що саме ви придбали? А ви, Іване Григоровичу, чому не спитаєте, яке придбання вони зробили? Який же народ! Просто золото. Адже я їм продав і каретника Михеєва.
— Ні, невже й Михеєва продали? — сказав голова. — Я знаю каретника Михеєва: славний майстер; він мені дрожки переробив. Тільки дозвольте, як же… Ви ж мені сказали, що він помер…
— Хто, Михеєв помер? — сказав Собакевич, аж ніяк не збентежившись. — Це його брат помер, а він преживісінький і став здоровіший, ніж був. Днями таку бричку налагодив, що й у Москві не зроблять. Йому по-справжньому тільки на самого государя працювати.
— Атож, Михеєв славний майстер, — казав голова, — і я дивуюсь навіть, як ви могли з ним розлучитись.
— Та хіба один Михеєв! А Пробка Степан, тесляр, Мілушкін, цегельник, Телятников Максим, швець, — усі ж пішли, усіх продав! — А коли голова спитав, навіщо ж вони пішли, будучи людьми необхідними для дому й майстрами, Собакевич відповів, махнувши рукою: — А, так просто, напала примха: дай, кажу, продам, та й продав з дурної голови! — Потому він похилив голову так, ніби сам каявся в цій справі, й додав: — От і до сивого волосу дожив, а досі не набрався розуму.
— Але дозвольте, Павле Івановичу, — сказав голова, — як же ви купуєте селян без землі? Хіба на вивід?
— На вивід.
— Ну, на вивід інша річ. А в які місця?
— В місця… в Херсонську губернію.
— О, там чудові землі! — сказав голова і озвався з великою похвалою про буйність тамтешніх трав.
— А земля в достатній кількості?
— В достатній, стільки, скільки треба для куплених селян.
— Річка чи став?
— Річка. А втім, і став є. — Сказавши це, Чичиков глянув ненароком на Собакевича, і хоч Собакевич був, як і раніше, нерухомий, але йому здавалося, ніби було написано на обличчі його: «Ой, брешеш ти! Навряд чи є річка й став, та й уся земля!»
Поки тривали розмови, почали помалу з’являтися свідки: знайомий читачеві прокурор-моргун, інспектор лікарської управи, Трухачевський, Бєгушкін та інші, що, за словами Собакевича, даремно обтяжували землю. Багато з них були зовсім незнайомі Чичикову; бракуючих і зайвих набрано було тут же з палатських чиновників. Привели також не тільки сина протопопа отця Кирила, але навіть і самого протопопа. Кожен зі свідків вмістив себе з усіма своїми достойностями й чинами, хто обережним шрифтом, хто навскоси, хто просто мало не догори ногами, вміщаючи такі літери, яких навіть і не бачено було в російському алфавіті. Відомий Іван Антонович впорався вельми проворно, купчі були записані в книгу й куди слід з узяттям півпроцентових і за видрукування у «Ведомостях»[136], і Чичикову довелося заплатити зовсім дрібничку.
136
*