Навіть голова дав наказ, що з митних грошей з нього взяли тільки половину, а друга, невідомо яким способом, була поставлена на рахунок якогось іншого просителя.
— Отже, — сказав голова, коли все покінчили, — залишається тепер тільки покропити покупочку.
— Я готовий, — сказав Чичиков, — від вас залежить тільки призначити час. Був би гріх з мого боку, якби для такого приємного товариства та не розкоркувати другу-третю пляшечку шипучого.
— Ні, ви не так узяли справу: шипучого ми самі поставимо, — сказав голова, — це наш обов’язок, наша повинність. Ви у нас гість, ми мусимо частувати. Знаєте що, панове! Поки там, а ми ось як зробимо: рушаймо всі так, як є, до поліцеймейстера, він у нас чудотворець: йому варто тільки моргнути, проходячи повз рибний ряд або льох, так ми, знаєте, як закусимо! та й у вістовник при цій оказії.
Від такої пропозиції ніхто не міг відмовитись. Свідки вже від самої згадки про рибний ряд відчули апетит; узялися всі зразу ж за картузи й шапки, і присутствіє скінчилось. Коли проходили вони канцелярією, Іван Антонович кувшинне рило, шанобливо вклонившись, сказав стиха Чичикову:
— Селян накупили на сто тисяч, а за труди дали тільки одну біленьку.
— Та які ж селяни, — відповів йому на це теж пошепки Чичиков, — ледач та нікчема, і половини не варті.
Іван Антонович зрозумів, що відвідувач був характеру твердого і більше не дасть.
— А почім купили душу Плюшкіна? — шепнув йому на друге вухо Собакевич.
— А Вороб’я навіщо дописали? — сказав йому у відповідь Чичиков.
— Якого Вороб’я? — сказав Собакевич.
— Та бабу, Єлизавету Вороб’я, ще й літеру ъ поставили на кінці.
— Ні, ніякого Вороб’я я не дописував, — сказав Собакевич і відійшов до інших гостей.
Гості добрались нарешті гуртом до поліцеймейстера. Поліцеймейстер був справді чудотворець: тільки почув він, у чім річ, гукнув квартального, промітного хлопця в лакованих ботфортах[137], і, здається, всього два слова шепнув йому на вухо та додав тільки: «розумієш?» — а вже там у другій кімнаті протягом того часу, що гості різались у віст, з’явилася на столі білуга, осетри, сьомга, ікра паюсна, ікра свіжопросольна, оселедці, севрюжки, сири, копчені язики й балики — це все було з боку рибного ряду. Потім з’явились додатки з хазяйського боку, вироби кухні: пиріг з головизною, куди ввійшли хрящ і щоки десятипудового осетра, другий пиріг з груздями, пряженці[138], маслянці[139], зваренці[140]. Поліцеймейстер був до певної міри батько й добродійник у місті. Він був серед горожан зовсім як у рідній сім’ї, а до крамниць та купецького ряду навідувавсь, як до власної комори. Взагалі він сидів, як то кажуть, на своєму місці і посаду свою збагнув досконало. Важко було навіть і вирішити, чи він був створений для місця, чи місце для нього. Справа була так доведена розумно, що він одержував удвоє більше доходів проти всіх своїх попередників, а тимчасом заслужив любов усього міста. Купці перші його дуже любили, саме за те, що не гордий; і справді, він хрестив у них дітей, кумався з іншими і хоч обдирав їх часом дуже, але якось надзвичайно спритно: і по плечу поляскає, і засміється, і чаєм напоїть, пообіцяє і сам прийти пограти в шашки, розпитає про все: як ведеться, що і як. Коли дізнається, що дитинча якось прихворіло, то й ліки прирадить, одно слово, молодець! Поїде на дрожках, дасть лад, а тим часом і слівце промовить тому-іншому: «Що, Михеїчу! Треба б нам з тобою дограти колись у горку». — «А так, Олексію Івановичу, — відповідає той, скидаючи шапку, — треба б». — «Ну, брат, Ілля Парамоновичу, приходь до мене подивитись рисака: навипередки з твоїм піде, та й свого запряжи в бігунки; спробуємо». Купець, що на рисаку був схиблений, посміхався на це з особливою, як то кажуть, охотою і, погладжуючи бороду, казав: «Спробуємо, Олексію Івановичу!» Навіть усі прикажчики, звичайно поскидавши в цей час шапки, з задоволенням поглядали один на одного й ніби хотіли сказати: «Олексій Іванович гарна людина!» Одно слово, він устиг набути цілковитої народності[141], і думка купців була така, що Олексій Іванович «хоч воно й візьме, так зате вже ніяк тебе не видасть».