Помітивши, що закуска була готова, поліцеймейстер запропонував гостям закінчити віст після сніданку, і всі пішли до тієї кімнати, звідки долинаючий запах давно починав якнайприємніше лоскотати ніздрі гостям, і куди вже Собакевич давно зазирав крізь двері, намітивши здалека осетра, що лежав збоку на великому блюді. Гості, випивши по чарці горілки темного, оливкового кольору, який буває тільки на сибірських прозорих каменях, що з них ріжуть на Русі печатки, приступили з усіх боків з виделками до столу й почали виявляти, як то кажуть, кожен свій характер і нахили, налягаючи хто на ікру, хто на сьомгу, хто на сир. Собакевич, залишивши поза всякою увагою всі ці дрібниці, примостився до осетра, і, поки ті пили, розмовляли та їли, він за якусь чверть години умолов його всього, так що коли поліцеймейстер згадав був про нього і, сказавши: «А як вам, панове, здається цей утвір природи?» — підійшов був до нього з виделкою разом з іншими, то побачив, що від утвору природи залишився самий тільки хвіст, а Собакевич прищулився так, мов би й не він, і, підійшовши до тарілки, яка була далі від інших, штиркав виделкою в якусь сушену маленьку рибку. Упоравши осетра, Собакевич сів у крісло і вже більше не їв, не пив, а тільки мружив і кліпав очима. Поліцеймейстер, здається, не любив жаліти вина: тостам не було числа. Перший тост був випитий, як читачі, може, й самі догадаються, за здоров’я нового херсонського поміщика, потім за благоденство селян його і щасливе їхнє переселення, потім за здоров’я майбутньої дружини його — красуні, що зірвало приємну посмішку з уст нашого героя. Приступили до нього з усіх боків і почали просити пильно залишитись хоч на два тижні в місті:
— Ну, Павле Івановичу, як ви собі хочете, це виходить хату тільки холодити: на поріг, та й назад! Ні, ви проведіть час з нами! Ось ми вас одружимо. Адже правда, Іване Григоровичу, одружимо його?
— Одружимо, одружимо! — підхопив голова. — Хоч як опинайтеся руками й ногами, ми вас одружимо! Ні, батечку, потрапили сюди, так не нарікайте. Ми жартувати на любимо.
— Що ж, навіщо опинатися руками й ногами, — сказав, посміхнувшись, Чичиков, — одруження не така річ, теє… аби була наречена.
— Буде й наречена! Чому не бути? Все буде, все, що хочете!…
— А коли буде…
— Браво, залишається! — закричали всі. — Віват, ура, Павлу Івановичу! Ура! — І всі пішли до нього цокатися з бокалами в руках.
Чичиков перецокався з усіма. «Ні, ні, ще!» — казали ті, що були завзятіші, і знову перецокались; потім полізли втретє цокатись і перецокались і втретє. За недовгий час усім зробилось весело надзвичайно. Голова, це був премила людина, коли розвеселявся, обнімав кілька разів Чичикова, промовляючи в сердечному звіренні: «Душа ти моя! мамонька моя!» — і навіть, клацнувши пальцями, пустився пританцьовувати круг нього, приспівуючи відому пісню: «Ах ти такий і он який камаринський мужик». Після шампанського розкоркували угорське, яке додало ще більше духу й розвеселило товариство. Про віст забули цілковито, спорили, кричали, говорили про все: про політику, про військову навіть справу, викладали вільні думки, за які іншим часом самі б відшмагали своїх дітей. Розв’язали тут же безліч найтрудніших питань. Чичиков ніколи ще не почував себе в такому веселому настрої, уявляв себе вже справжнім херсонським поміщиком, говорив про всякі поліпшення: про трипільне господарство, про щастя й блаженство двох душ і почав читати Собакевичу послання віршами Вертера[142] до Шарлотти, на які той кліпав тільки очима, сидячи в кріслі, бо після осетра почував великий потяг до сну. Чичиков зміркував і сам, що почав уже занадто розв’язуватись, попросив екіпаж і скористувався прокурорськими дрожками. Прокурорський кучер, як виявилось дорогою, був хлопець досвідчений, бо правив однією тільки рукою, а другу засунув назад і придержував нею пана. Таким чином, уже прокурорськими дрожками доїхав він до себе в гостиницю, де довго ще в нього крутилася на язиці всяка дурниця: білява наречена з рум’янцем і ямочкою на правій щоці, херсонські села, капітали. Селіфанові навіть дано було деякі господарські накази — зібрати всіх новопереселених мужиків, щоб зробити всім особисто поголовний перелік. Селіфан мовчки слухав дуже довго й потім вийшов з кімнати, сказавши Петрушці: «Іди-но роздягати пана!» Петрушка заходився скидати з нього чоботи і трохи не стяг разом з ними на підлогу й самого пана. Але нарешті чоботи були зняті, пан роздягся як слід і, проворочавшись якийсь час на постелі, що рипіла немилосердно, заснув зовсім херсонським поміщиком. А Петрушка тим часом виніс на коридор панталони й фрак брусничного кольору з іскрою, який, розіп’явши на дерев’яну вішалку, почав бити прутом і щіткою, напустивши пилюки на весь коридор. Збираючись уже зняти їх, він глянув з галереї вниз і побачив Селіфана, що вертався зі стайні. Вони зустрілись поглядами і нюхом зрозуміли одне одного: пан, мовляв, уклався спати, можна й навідатись декуди. Зараз же віднісши до кімнати фрак і панталони, Петрушка зійшов униз, і обидва пішли разом, не кажучи один одному нічого про мету подорожі й балакаючи дорогою зовсім стороннє. Прогулянку зробили вони недалеку, а саме: перейшли тільки на другий бік вулиці, до будинку, що був навпроти гостиниці, і ввійшли в низенькі скляні, закурені двері, що провадили майже в підвал, де вже сиділо за дерев’яними столами багато всяких: і з голеними, і з неголеними бородами, і в некритих кожухах, і просто в сорочці, а дехто й у фризовій[143] шинелі. Що робили там Петрушка з Селіфаном, Бог їх відає, але вийшли вони звідти через годину, побравшись за руки, додержуючи цілковитої мовчанки, виявляючи один до одного велику увагу і застерігаючи взаємно від усяких ріжків. Рука в руку, не випускаючи один одного, вони цілу чверть години вибиралися на сходи, нарешті таки подолали їх і зійшли.
142
*