Петрушка постояв з хвилину перед низеньким своїм ліжком, розмірковуючи, як би лягти пристойніше, і ліг зовсім упоперек, так що ноги його впиралися в підлогу. Селіфан ліг і собі на тому ж самому ліжку, вмістивши голову в Петрушки на череві й забувши про те, що йому слід було спати зовсім не тут, а може, в людській, якщо не в стайні біля коней. Обидва заснули ту ж хвилину, знявши хропіння нечуваної густоти, на яке пан з другої кімнати відповідав тонким носовим свистом. Незабаром слідом за ними все принишкло, і гостиниця пойнялась непробудним сном; тільки в одному віконці видно ще було світло, де жив якийсь прибулий з Рязані поручник, дуже, мабуть, охочий до чобіт, бо замовив уже чотири пари і безнастанно примірював п’яту. Кілька разів підходив він до постелі, з тим щоб їх скинути й лягти, але ніяк не міг: чоботи справді були добре пошиті, і довго ще підводив він ногу та оглядав спритно й напрочуд пригнаний закаблук.
Глава восьма
Покупки Чичикова зробилися предметом розмов. У місті пішли поголоски, чутки, міркування про те, чи вигідно купувати на вивід селян. У суперечках багато хто відзначився досконалим знанням справи.
— Звичайно, — говорив дехто, — це так, проти цього нічого не скажеш: землі в південних губерніях справді гарні й родючі; але як то буде селянам Чичикова без води? Адже річки немає ніякої.
— Це б ще нічого, що немає води, це б нічого, Степане Дмитровичу, але ж переселення ненадійна річ. Річ відома, що таке мужик: на новій землі, та ще братися до хліборобства, та нічого в нього немає — ні хати, ні кілка, ні дрючка, — утече, як двічі два, так п’ятами накиває, що й сліду не дошукаєшся.
— Ні, Олексію Івановичу, дозвольте, дозвольте, я не погоджуюся з тим, що ви кажете, що мужик від Чичикова втече. Російська людина здатна до всього і звикає до всякого клімату. Пошли її хоч на Камчатку, та дай тільки теплі рукавиці, вона поплескає руками, сокиру в руки, і пішла ставити собі нову хату.
— Але, Іване Григоровичу, ти спустив з ока одну важливу річ: ти не спитав ще, який мужик у Чичикова. Забув про те, що гарну людину не продасть поміщик; я ладен голову покласти, коли мужик у Чичикова не злодій і не п’яниця в останній мірі, гультяй і буйної поведінки.
— Так, так, на це я згоден, це правда, ніхто не продасть гарних людей, і мужик у Чичикова — п’яниця, але треба взяти до уваги, що ось тут і є мораль, отут і полягає мораль: вони тепер негідники, а переселившись на нову землю зразу можуть зробитися чудовими підданцями. Уже було не мало таких прикладів: просто в житті, та й з історії також.
— Ніколи, ніколи, — казав управитель казенних фабрик, — повірте, ніколи цього не може бути. Бо в селян Чичикова будуть тепер два сильні вороги. Перший ворог є близькість губерній малоросійських, де, як відомо, вільний продаж вина. Я вас запевняю, за два тижні вони зіп’ються і будуть квачі. Другий ворог є сама звичка до бродяжницького життя, яка невідмінно набувається мужиками під час переселення. Треба хіба, щоб вони вічно були перед очима Чичикова, щоб він держав їх у шорах, ганяв би їх за всяку дрібницю, та не те щоб докладаючись на когось, а щоб сам-таки, особисто, де слід, дав би й зуботичку й потилишника.