Отож, давши потрібні накази ще звечора, прокинувшись уранці дуже рано, вимившись, витершись з ніг до голови мокрою губкою, що робилося тільки неділями, а того дня випала неділя, поголившись так, що щоки зробились як справжній атлас, під поглядом плавкості й глянсу, одягши фрак брусничного кольору з іскрою і потім шинелю на великих ведмедях[25], він зійшов сходами, підтримуваний під руку то з одного, то з другого боку трактирним слугою, і сів у бричку. З громом виїхала бричка з-під воріт гостиниці на вулицю. Піп, що проходив повз, скинув капелюх, кілька хлопчаків у замазаних сорочках простягли руки, приказуючи: «Пане, подай сирітці». Кучер, помітивши, що один з них був дуже охочий ставати на позадки, хльоснув його батогом, і бричка пішла стрибати по камінню. Не без радості був узрітий здалека смугастий шлагбаум[26], який давав знати, що бруківці, як і всякій іншій муці, буде скоро кінець, і ще кілька разів ударившись досить прикро головою об короб, Чичиков покотив нарешті м’яким ґрунтом. Щойно відійшло назад місто, так зразу побігла-застрибала, нашим звичаєм, глушина й дичина по обох боках дороги: куп’я, ялинник, низенькі миршаві кущі молодої сосни, обгорілі стовбури старої, дикий вереск і такий інший непотріб. Траплялися витягнуті в шнур села, будівлею схожі на старі складені дрова, вкриті сірими покрівлями з різьбленими дерев’яними під ними оздобами на зразок висячих вишиваних рушників. Кілька мужиків, як звичайно, били байдики, сидячи на лавах перед ворітьми в своїх баранячих кожухах, баби з товстими обличчями й перев’язаними грудьми дивилися з верхніх вікон; з нижніх визирало теля або висувала сліпу морду свою свиня. Одно слово, краєвиди відомі. Поминувши п’ятнадцяту верству, він згадав, що тут, за словами Манілова, мало бути його село, але й шістнадцята верства уже пролетіла, а села все не було видно, і коли б не два мужики, що трапилися назустріч, то навряд чи довелося б їм потрапити лад. На запитання, чи далеко село Заманіловка, мужики поскидали шапки, й один з них, що був розумніший і мав бороду клинком, відповів:
— Маніловка, може, а не Заманіловка?
— Атож, Маніловка.
— Маніловка! А як минеш ще одну верству, так от тобі, тобто, так прямо праворуч.
— Праворуч? — озвався кучер.
— Праворуч, — сказав мужик. — Це буде тобі дорога в Маніловку; а Заманіловки ніякої немає. Вона зветься так, тобто її прозвання Маніловка, а Заманіловки тут зовсім нема. Там просто на горі побачиш кам’яний, на два поверхи, панський будинок, у якому, тобто, живе сам пан. Оце тобі й буде Маніловка, а Заманіловки зовсім немає ніякої тут і не було.
Поїхали відшукувати Маніловку. Проїхавши дві верстви, натрапили поворот на путівець, але вже і дві, і три, і чотири верстви, здається, зробили, а кам’яного будинку на два поверхи все ще не було видно. Тут Чичиков згадав, що коли приятель запрошує до себе на село за п’ятнадцять верств, то значить, що до нього є добрих тридцять. Село Маніловка не багатьох могло привабити місцем свого розташування. Будинок панський стояв самотою на взгір’ї, тобто на підвищенні, відкритому всім вітрам, яким тільки заманеться повіяти; схил гори, де він стояв, був одягнений підстриженим дерном. На ньому були розкидані по-англійському[27] дві-три клумби з кущами бузку та жовтої акації; п’ять-шість берез невеликими купами здіймали подекуди свої дрібнолисті, ріденькі верхів’я. Під двома з них видно було альтанку з плесковатою зеленою банею, дерев’яними голубими колонами й написом: «Храм самотнього замислення»; трохи нижче ставок, укритий зеленню, що, зрештою, невдивовижу в аглицьких садах російських поміщиків. Унизу цього підвищення і почасти на самому схилі темніли вздовж і впоперек сіренькі рублені ізби, які герой наш, невідомо з яких причин, ту ж хвилину заходився рахувати й нарахував понад дві сотні. Ніде між ними не росло дерева чи якої-небудь зелені; скрізь визирала сама тільки колода. Краєвид оживляли дві баби, що, мальовничо підобравши спідниці й підтикавшись з усіх боків, брели по коліна в ставку, тягнучи за дві дерев’яні жердини подертий волок, де заплуталось два раки та блищали спіймані плітки; баби, здавалось, були між собою в сварці і за щось перелаювались. Віддалік, осторонь, темнів якимсь нудно-синюватим кольором сосновий ліс. Навіть сама погода вельми до речі прислужилась: день був не то ясний, не то похмурий; а якогось світло-сірого кольору, який буває тільки на старих мундирах гарнізонних солдатів, цього, зрештою, мирного війська, але почасти нетверезого недільними днями. Для докінчення картини не бракувало й півня, провісника мінливої погоди, який, незважаючи на те що голова продовбана була аж до мозку дзьобами інших півнів у звісних справах залицяння, горлав дуже голосно і навіть поляскував крилами, обсмиканими, як старі рогожини. Під’їжджаючи до подвір’я, Чичиков помітив на ґанку самого хазяїна, що стояв у зеленому шалоновому[28] сурдуті, приставивши руку до лоба у вигляді парасоля над очима, щоб роздивитися краще під’їжджаючий екіпаж. В міру того, як бричка наближалась до ґанку, очі його веселішали, і посмішка розсувалася щораз більше.
26
*
27
*