— Павло Іванович! — скрикнув, він нарешті, коли Чичиков злазив з брички. — Насилу ви таки нас згадали!
Обидва приятелі дуже міцно поцілувались, і Манілов повів свого гостя до господи. Хоч час, протягом якого вони йтимуть сіньми, передпокоєм та їдальнею, трохи закороткий, але спробуймо, чи не встигнемо як-небудь з нього скористуватись і сказати дещо про хазяїна дому. Але тут автор мусить признатись, що такий намір дуже важкий. Далеко легше зображувати характери великого розміру: там просто кидай фарби з усієї руки на полотно, чорні пекучі очі, навислі брови, переоране зморшкою чоло, перекинутий через плече чорний або, як жар, червоний плащ — і портрет готовий; але ось ці всі добродії, яких багато на світі, які з вигляду дуже схожі між собою, а тимчасом, як придивитися, побачиш багато невловимих особливостей, — ці пани страшенно трудні для портретів. Тут доведеться дуже напружувати увагу, поки примусиш перед собою виступити всі тонкі, майже невидні риси, і взагалі далеко доведеться заглиблювати вже удосвідчений в науці випитування погляд.
Один Бог хіба що міг сказати, який був характер Манілова. Є рід людей, відомих під іменем: люди так собі, ні се, ні те, ні в городі Богдан, ні в селі Селіфан, як говорить приказка. Може, до них слід прилучити й Манілова. З вигляду він був людина показна; риси обличчя його були не позбавлені приємності, але цій приємності, здавалось, занадто було передано цукру; в манерах і зворотах його щось ніби запобігало прихильності й знайомства. Він посміхався знадливо, був білявий з блакитними очима. Першої хвилини, розмовляючи з ним, не можеш не сказати: «Яка приємна й гарна людина!» Другої по тім хвилини нічого не скажеш, а третьої скажеш: «Чорт знає, що таке!» — і відійдеш геть далі; коли ж не відійдеш, то відчуєш нудьгу смертельну. Від нього не діждешся ніякого живого, хоч би й зарозумілого слова, яке можеш почути мало не від усякого, коли торкнешся зачіпливої для нього речі. У всякого є свій запал; у одного запал звернувся до хортів; другому здається, що він великий любитель музики й напрочуд відчуває всі глибокі місця в ній; третій митець усмак пообідати; четвертий заграти роль хоч на вершок вищу від тієї, яку йому призначено; п’ятий, з бажанням більш обмеженим, спить і снить про те, як би пройтись на гулянці з флігель-ад’ютантом[29] на показ своїм приятелям, знайомим і навіть незнайомим; шостий обдарований такою вже рукою, яка почуває бажання надприродне заломити ріжка