Я побачив ясно, що більше не можу писати без плану, цілком визначеного й чіткого, що слід гаразд пояснити спершу самому собі мету твору свого, його посутню корисність та необхідність, унаслідок чого сам автор запалав би любов’ю істинною та сильною до праці своєї, котра животворить усе й без котрої не йде робота. Одне слово, щоби відчув і переконався сам автор, що творячи твір свій, він виконує саме той обов’язок, для якого він покликаний на землю, для якого саме дано йому здібності й сили, і що, виконуючи <його>, він служить у той самий час так само й державі своїй, як коли б він насправді перебував на державній службі. Думка про службу в мене ніколи не зникала. Перше ніж вступити на терен письменника, я зміняв безліч різних місць та посад, аби взнати, до котрої з них я був більше здібний; але не був задоволений ні службою, ні собою, ані тими, котрі наді мною були поставлені. Я ще не знав тоді, як багато мені бракувало для того, щоби служити так, як я прагнув служити. Я не знав тоді, що потрібно для цього перемогти в собі всі вразливі струни самолюбства особистого й гордощів особистих, не забувати ні на хвилину, що взяв місце не для власного щастя, але для щастя багатьох тих, котрі будуть нещасні, якщо шляхетна людина кине своє місце, що потрібно забути про всі прикрощі власні. Я не знав ще тоді, що тому, хто забажає істинно чесно служити Росії, потрібно мати дуже багато любові до неї, котра би поглинула вже всі інші відчуття, — треба мати багато любові до людини взагалі і зробитися істинним християнином, в усьому сенсі цього слова. А тому не дивина, що, не маючи цього в собі, я не міг служити так, як хотів, незважаючи на те, що згоряв насправді бажанням служити чесно. Але щойно лише я відчув, що на терені письменника можу відправити також службу державну, я кинув усе: і попередні свої посади, і Петербург, і товариства близьких душі моїй людей, і саму Росію, задля того, аби на віддалі і в усамітненні від усіх обміркувати, як це зробити, як здійснити таким чином своє творіння, аби довело воно, що я був також громадянин землі своєї і хотів служити їй. Що більше обмірковував я свій твір, то більше відчував, що він може справді принести користь. Що більше я обмірковував свій твір, то більше бачив, що не випадково слід мені взяти характери, які трапляться, але обрати саме ті, на котрих більш помітно й глибоко відбилися істинно російські, кореневі властивості наші. Мені хотілося у творі моєму виставити переважно ті вищі властивості російської природи, котрі ще не всіма цінуються справедливо, і переважно ті з низьких, котрі ще недостатньо всіма висміяні й затавровані. Мені хотілося сюди зібрати найбільш яскраві психологічні явища, помістити ті спостереження, котрі я робив здавна потаємно над людиною, котрі не звіряв раніше перу, відчуваючи сам незрілість його, котрі, бувши зображені правильно, послугували б розгадкою багато чого в нашому житті, — одне слово, щоби внаслідок читання мого твору постала наче ненароком уся російська людина, з усім розмаїттям багатств та дарів, що дісталися на її долю, з усією перевагою перед іншими народами і з усією безліччю тих недоліків, котрі властиві їй, також із перевагою перед усіма іншими народами. Я гадав, що лірична сила, котрої в мене був запас, допоможе мені так зобразити ці чесноти, що до них спалахне любов’ю російська людина, а сила сміху, котрого в мене також був запас, допоможе мені так яскраво <зобразити> недоліки, що їх зненавидить читач, навіть якби знайшов їх у собі самому. Але я відчув водночас, що все це можливо буде зробити мені лише в тому випадку, коли взнаєш дуже добре сам, що насправді в нашій природі є чесноти і що в ній справді є недоліки. Треба дуже добре зважити й оцінити одне й друге і пояснити собі самому чітко, щоби не піднести до чесноти те, що є гріх наш, і не вразити сміхом разом із недоліками нашими й того, що є в нас чеснотою. Мені не хотілося марно витрачати силу. Відтоді, як мені почали казати, що я сміюся не лише з недоліку, але навіть цілком і з самої людини, в якій міститься недолік, і не лише з усієї людини, а й з місця, з самої посади, яку вона займає (чого я ніколи навіть не мав і на думці), я побачив, що треба зі сміхом бути дуже обережним, — тим паче, що він заразливий, і варто лишень тому, хто більш дотепний, посміятися з однієї сторони справи, як уже слідом за ним той, хто дещо тупіший та дурніший, буде сміятися з усіх сторін справи. Словом, я бачив ясно, як два по два чотири, що раніше, допоки не визначу собі самому достеменно, чітко високе й низьке російської природи нашої, чесноти й недоліки наші, мені не можна братися; а щоби визначити собі російську природу, належить взнати краще природу людини взагалі й душу людини взагалі: без цього не станеш на ту точку огляду, з котрої ясно бачаться недоліки й чесноти будь-якого народу.