Відтоді людина й душа людини зробилися більше, ніж будь-коли, предметом спостережень. Я залишив тимчасово все сучасне; я звернув увагу на пізнання тих вічних законів, якими рухається людина й людство взагалі. Книжки законодавців, душезнавців і спостерігачів за природою людини стали моїм читанням. Все, де тільки висловлювалося пізнання людей та душі людини, від сповіді світської людини до сповіді анахорета й пустельника, мене цікавило, і на цій дорозі невідчутно, майже сам не знаючи як, я прийшов до Христа, побачивши, що в ньому ключ до душі людини, і що ніхто з душезнавців не підносився на ту висоту пізнання душевного, на якій стояв він. Перевіркою розуму перевірив я те, що інші розуміють ясною вірою й чому доти я вірив якось тьмяно й неясно. До цього_привів мене й аналіз над моєю власною душею: я побачив теж математично чітко, що говорити й писати про вищі почуття й порухи людини не можна з уяви: треба містити в собі самому хоч невеличку дрібку цього, — одне слово, треба зробитися кращим. Це може видатися доволі дивним, надто для тих, котрі дістали замолоду цілком закінчене й повне виховання. Проте слід сказати, що я дістав у школі виховання досить погане, а тому й не дивно, що думка про навчання спала мені у зрілому віці. Я почав із таких першопочаткових книжок, що соромився навіть показувати й приховував усі свої заняття. Я спостерігав за собою, як учитель за учнем, не в книжковому навчанні, а й у звичайному моральному, дивлячись на себе самого як на школяра. Я помістив дещо з цих витівок над самим собою в книжці моїх листів, зовсім не на те, аби похизуватися чим-небудь (та й не знаю, чим тут хизуватися), а з прагнення добра: ану ж комусь принесе це користь; я був упевнений, що багато хто, подібно до мене, виховувалися в школі погано й потім, подібно до мене, спохопилися, бажаючи щиро себе виправити. Я часто чував, як багато хто жалівся, що не може відчепитися від поганих звичок за всього свого бажання позбутися їх. То я й помістив це, сяк-так прилаштувавши до іншого, і помістив це я не інакше, як побачивши з досвіду, що чимало з цього вже прийшло на користь деяким людям, яких я знав. У відповідь же тим, котрі дорікають мені, навіщо я виставив свою внутрішню клітку, можу сказати те, що все-таки я ще не монах, а письменник. Я вчинив у цьому випадку так, як усі ті письменники, котрі говорили, що було на душі. Якби і з Карамзіним сталася ця внутрішня історія під час його письменництва, він би її також висловив. Але Карамзін виховався в юнацтві. Він сформувався вже як людина і громадянин, перш ніж виступив на терені письменництва. Зі мною сталося інакше. Я не вважав ні для кого спокусливим відкрити публічно, що я намагаюся бути кращим, ніж я є. Мені не видається спокусливим знемагати й згоряти явно, перед усіма, бажанням досконалості, якщо сходив за тим сам Син Божий, щоби сказати нам усім: «Будьте досконалі так, як досконалий Отець ваш небесний». Стосовно ж звинувачень, начебто я, з бажання похвалитися смиренням, у книжці моїй показав зневаження паче гордощів, то на це скажу, що ні смирення, ані зневаження тут немає. Тих, хто дійшли такого висновку, ввела в оману подібність ознак. Огид<ним> я справді здавався собі самому зовсім не від смирення, а тому, що в думках моїх чим далі, тим ясніше уявлявся ідеал прекрасної людини, той благосний образ, якою має бути на землі людина, і мені ставало щоразу після цього огидно дивитися на себе. Це не смирення, але радше те почуття, яке буває в заздрісної людини, котра, взрівши в чужих руках крашу річ, кидає свою і не хоче вже дивитися на неї. Притому мені пощастило стріти на своєму віку, а надто останнім часом, кілька таких людей, перед душевними якостями яких видалися мені дрібними мої якості, і щоразу я гнівався на себе за те, що не маю того, що мають інші. Тут потрібно винуватити хіба що заздрісну загалом натуру.