Одне слово, я міркував, як дитя; я помилився щодо декого: я гадав, що в певній частині читачів є якась любов. Я не знав ще тоді, що моє ім’я у вжитку лише для того, аби дорікнути одне одному й насміятися одне з одного. Я гадав, що багато хто крізь самий сміх чує мою добру вдачу, котра сміялася далебі не зі злобного бажання. Проте на моє запрошення я не одержав записів; у журналах мені відповідали кпинами. Навожу все це для того, аби показати, як я докладав усіх сил, аби триматися свого терену і придумував усі засоби, котрі могли рушити мою роботу, не маючи й на думці залишити звання письменника. Не можу не зазначити при цій оказії, що багато хто був вражений тим, як я прагну вістей про Росію і водночас залишаюся поза Росією, не збагнувши того, що, окрім хворобливого стану мого здоров’я, котрий потребував теплого клімату, мені потрібна була ця віддаленість від Росії, аби жвавіше перебувати думкою в Росії. Для <тих>, котрі не можуть цього відчути, дам пояснення, хоч мені дещо важко давати пояснення у всьому тому, що становить властивості, власне мені належні. Майже у всіх письменників, котрі не позбавлені творчості, є здатність, котру я не назву уявою, здатність уявляти предмети відсутні настільки жваво, як коли б вони були перед нашими очима. Здатність ця діє в нас лише тоді, коли ми віддалимося від предметів, котрі змальовуємо. Ось чому поети здебільшого обирали епоху, що від нас віддалилася, і занурювалися в минуле. Минуле, відриваючи нас <від> усього, що тільки є довкола нас, приводить душу в той тихий, спокійний настрій, котрий необхідний для праці. У мене не було потяг<у> до минулого. Предмет мій була сучасність і життя в його нинішньому побуті, можливо тому, що розум мій завжди схильний до суттєвості й до користі більш відчутної. Що далі, то більше посилювалося в мені бажання бути письменником сучасним. Але я бачив рівночасно, що, зображуючи сучасність, не можна перебувати в тому високо настроєному й спокійному стані, який необхідний для створення великої та стрункої праці. Сучасне надто живе, надто зворушує, надто дратує; перо письменника невідчутно й непомітно переходить у сатиру, притому, перебуваючи сам у ряду інших і більш чи менш діючи з ними, бачиш перед собою тільки тих людей, котрі стоять близько від тебе; всього натовпу й загалу не бачиш, огледіти всіх не можеш. Я почав думати про те, як би вибратися з ряду інших і стати на таке місце, звідки би я міг побачити всю масу, а не лише людей, що біля мене стоять, — начебто, віддалившись від сучасного, обернути його певним чином для себе в минуле. Моє розладнане здоров’я і водночас маленькі неприємності, котрі я би тепер переніс легко, але котрі тоді ще не вмів переносити, примусили мене податися в чужі краї. Я ніколи не мав потягу чи пристрасті до чужих країв. Я не мав також тієї неусвідомленої цікавості, яка часом володіє юнаком, жадібним до вражень. Але, дивна річ, навіть у дитинстві, навіть під час шкільного навчання, навіть у той час, коли я мав на думці саму лишень службу, а не письменництво, мені завжди здавалося, що в житті моєму мене чекає якась велика самопожертва і що, саме для служби моїй вітчизні, я муситиму виховатися десь оддалі від неї. Я не знав ні як це буде, ні чому це потрібно; я навіть не замислювався про це, але бачив самого себе так чітко в якійсь чужій землі стужілим за своєю вітчизною, картина ця так часто мене переслідувала, що я відчував від неї сум. Можлив<о>, це був просто той незрозумілий поетичний потяг, котрий бентежив іноді й Пушкіна — їхати в чужі краї єдино для того, щоб, за висловом його,
Хоч би як там було, але цей мимовільний для мене самого потяг був такий сильний, що не минуло п’яти місяців по прибутті моєму до Петербурга, як я сів уже на корабель[201], не в змозі опиратися відчуттю, мені самому незрозумілому. Я знав лише те, що їду далебі не для того, аби насолоджуватися чужими краями, але радше аби натерпітися, так неначе передчував, що взнаю ціну Росії тільки поза Росією і здобуду любов до неї далеко від неї. Щойно тільки я опинився в морі, на чужому кораблі, серед чужих людей (пароплав був аглицький, і на ньому ні душі російської), мені стало сумно; мені зробилося так шкода друзів і товаришів мого дитинства, котрих я залишив і котрих я завжди любив, що перш ніж ступити на тверду землю, я вже подумав про повернення. Три дні лише я пробув у чужих краях і, незважаючи на те, що новизна речей почала мене зваблювати, я поквапився на тому ж таки пароплаві повернутися, боячись, що інакше мені не вдасться повернутися. Відтоді я дав собі слово не мати й думки про чужі краї, і точно, за весь час перебування мого в Петербурзі, протягом цілих семи років, не спадали мені ніколи на думку чужі краї, аж поки обставини мого здоров’я, деякі прикрощі й нарешті потреба більшого усамітнення не змусили мене залишити Росію.
201
*