Двічі я повертався потім до Росії[202], раз навіть із тим, аби в ній залишитися назавжди. Я гадав, що тепер особливо, діставши таку пристрасть взнавати все, я в змозі буду багато що взнати. Але, дивна річ, посеред Росії я майже не побачив Росії. Всі люди, з якими я зустрічався, здебільшого любили побалакати про те, що діється в Європі, а не в Росії. Я дізнавався лише те, що діється в аглицькому клубі, та дещо з того, що я й сам уже знав. Відомо, що кожен у нас оточений своїм колом близьких знайомих, з-поза якого важко йому побачити людей сторонніх. По-перше, вже тому, що з близькими змушений бути частіше, а по-друге, тому, що коло друзів таке вже саме по собі приємне, що треба мати надто багато самовідданості, аби з нього вирватися. Всі, з ким мені траплялося познайомитися, наділяли мене вже готовими висновками, присудами, а не просто фактами, яких я шукав. Я спостеріг взагалі певну зміну в думках та умах. Кожен дивився на речі поглядом більш філософічним, ніж будь-коли раніше, в кожній речі хотів побачити її глибокий сенс і вирішальне значення, — рух, що загалом засвідчує великий крок суспільства вперед. Проте, з другого боку, від цього пішла поквапливість робити висновки й присуди за двома, трьома фактами на загал про ціле і безперервна забудькуватість щодо того, що не всі речі й не всі боки враховані й зважені. Я зауважив, що майже в кожного утворювалася в голові своя власна Росія, і через те нескінченні суперечки. Мені потрібно було не це, мені треба було просто отих бесід, як бували за старих часів, коли кожен оповідав лише те, що бачив, чував на віку, і розмова здавалася зібранням анекдотів, а не розмірковуванням. Це мені потрібно було вже й тому, що я й сам починав мимоволі набиратися цієї квапливост<і> робити висновки й присуди, загальної пошесті теперішнього часу.
Провінції наші мене ще більше вразили. Там навіть ім’я Росія не лунає на устах. Лунало, як мені видалося, на устах лише те, що було прочитане в новітніх романах, перекладених з французької. Одне слово, впродовж усього перебування мого в Росії Росія в мене в голові розсіювалася й розліталася. Я не міг її ніяк зібрати в одне ціле; дух мій занепадав, і саме бажання знати її слабшало. Але щойно я виїжджав з неї, вона поставала знову в моїх думках цілою, прагнення знати її прокидалося в мені знову, і бажання знайомитися з кожною свіжою людиною, що недавно виїхала з Росії, ставало знову міцним. В мені народжувалося навіть уміння випитувати, і часто за годину розмови я взнавав те, чого не міг, живучи в Росії, довідатися протягом тижня. Кожен знає, що за кордоном знайомства робляться набагато легше, що на водах у Німеччині й на зимівлях в Італії сходяться люди, котрі, можливо, не зіткнулися б ніколи в межах землі своєї й залишалися б довіку незнайомими. Ось що змусило мене віддати перевагу перебуванню поза Росією, навіть і стосовно <того, аби> побільше чути про Росію. Я дуже довго думав про те, яким би чином взнати багато чого, що діється в Росії, живучи в Росії. Поїздками країною небагато візьмеш, залишаться в голові тільки станції та трактири. Знайомства і в містах, і в селах також доволі важкі для того, хто роз’їздить не з казенної потреби, можуть прийняти за якогось шпигуна і набудеш хіба тільки сюжет для комедії, котра зветься безладдя. Якщо ж довідаються, що подорожній є заразом ще й письменник, тоді становище є ще більш кумедним: половина російських читачів упевнена сурйозно, що я живу єдино для висміювання всього, що тільки є в людині, від голови до ніг. А тим часом ніколи ще не відчував <я> так сильно потребу знати сучасний стан нинішньої російської людини, — тим більше, що нині так розійшлося все в образах думок, так вихор непорозумінь пойняв усіх, що ніхто не в змозі судити вірно одне одного, і треба наче намацувати власною рукою кожну річ, не довіряючи нікому. Я не міг бути без цих відомостей. Нині обрані характери й особи мо<го> тв<о>ру крупніші за колишні. Чим вища гідність узятої особи, тим відчутніше, тим відчуттєвіше потрібно виставити її перед читачем. Для цього потрібні всі ті незліченні дрібниці й деталі, котрі говорять, що взята особа справді жила на світі. Інакше вона стане ідеальною: буде блідою і, скільки не нав’яжи їй чеснот, буде все нікчемним. Потрібно, аби російський читач справді відчув, що виведена ним особа взята саме з того тіла, з якого створений і він сам, що це живе і його власне тіло. Тоді тільки зливається він сам зі своїм героєм і невідчутно приймає від нього ті навіювання, котрих жодним розмірковуванням і жодною проповіддю не навієш. Це повне втілення у плоть, це повне округлення характеру звершувалося в мене тільки тоді, коли я заберу в умі своїм весь цей прозаїчний суттєвий дрязг життя, коли, тримаючи в голові всі крупні риси характеру, зберу в той же час довкола нього все шмаття до найменшої булавки, котре кружляє щоденно довкола людини, — одне слово, коли зміркую все від мала до велика, нічого не впустивши. У мене щодо цього розум той самий, який буває в більшої частини російських людей, тобто здатний більше висновувати, ніж видумувати. Мені завжди потрібно було вислухати надто багато людей, аби утворилася в мені власна моя думка, і тоді лише мою думку вважали слушною й розумною. Коли ж я не всіх вислухаю і покваплюся з висновком, він виходив лише різкий і незвичайний. Навіть у нинішній моїй книжці «Листування з друзями», в якій багато що скидається на самі припущення, власне припущень немає. В ній усе висновки; проте справа в тому, що одні висновки взяті з усіх сторін справи і тому всім ясні, інші — з деяких, не всім відомих, і тому затемнені, а для багатьох здаються навіть і взагалі нісенітницею. Ось чому рідко в якому моєму творові не стикаються поряд і зрілість і незрілість, і муж і дитя, і вчитель і учень.