Отже, всього того, що мені потрібно, я не міг дістати. А не діставши його, чи дивно, що я не міг працювати? Як воювати з собою, якщо зробився вимогливий до себе самого? Як полетіти уявою, хоч би вона й була, якщо розум на кожному кроці задає питання: навіщо? Навіщо сталося чимало таких обставин, котрих я не кликав? Навіщо мені призначено було не інакше набути пізнання душі людини, як здійснивши суворий аналіз над власною душею? Навіщо бажанням зобразити російську людину я запалився не раніше, як взнавши краще загальні закони дій людських, а взнав їх не раніше, як прийшовши до Того, Хто один знавець і дій людських, і всіх найменших наших душевних таємниць?.. Навіщо жага знати душу людини так мучила мене? Навіщо, нарешті, були такі обставини, про які я не можу навіть сказати, але які примушували мене, проти волі моєї власної, входити глибше в душу людини? Навіщо вінцем усіх естетичних насолод у мені залишилася здатність захоплюватися красою душі людської скрізь, де б я її не зустрів? Навіщо жага знати душу людини так мучила мене постійно від днів моєї молодості? Визначте мені спершу, чому все це сталося, і тоді запитуйте: чому я не можу писати те, що писав? Я намагався діяти наперекір обставинам і цьому порядкові, не від мене накресленому. Я пробував кілька разів писати по-колишньому, як писалося замолоду, тобто як попало, куди б не повело перо моє; але ніщо не виливалося на папір. Зрадівши з того, що розписався сяк-так у листах до моїх знайомих і друзів, я схотів тут-таки з цього зробити пожиточне, і щойно лише оговтався від тяжкої хвороби моєї, як склав із них книжку, та постарався дати їй якийсь лад і послідовність, <а>би вона скидалася на справну книжку, не зміркувавши того, що багато що, звернене до декого, суспільність візьме на свій <рахунок>, особливо після заповіту, зверненого особисто до всіх співвітчизників. Я боявся сам розгляд<ати> її недоліки, знаючи, що коли роздивлюся суворіше мою книжку, можливо, вона буде так само знищена, як я знищував «Мертві душі» і як знищував усе, що тільки писав останнім часом. Я думав, що цією книжкою я хоч якоюсь мірою розрахуюся за тривале моє мовчання, введу й поясню моє важке становище, чому я не міг писати в цей час, зверну увагу на практичне і на справу життя. Я думав слідом за нею заговорити про те, що розкриє переді мною побільше Русь, відсвіжить, оживить мене і примусить мене взятися за перо. Та не так сталося: все накинулося на мене з докорами. Я почув тільки пересуди про те, що не вирішується пересудами. Руки мої опали. Порив, котрий, мені здавалося, почав був у мені пробуджуватися, згас, і я невідчутно сам собою прийшов тепер до того питання, котре я досі й не думав задавати в собі: чи мушу я насправді писати? чи мушу залишатися на цьому терені, від якого останнім часом так явно все мене відволікало? Припустимо, якби навіть я в змозі був як-небудь перемогти <себе>, перо моє дістало б легкість і сторінки полилися б невимушено одна за одною, чи такий є мій душевний стан, аби твори мої були справді в цей час корисні й потрібні сучасному суспільству? Кинемо погляд на нинішній стан суспільства, чи сприятливий нинішній час для письменника взагалі і слідом за тим — для такого письменника, як я?