Усі більш чи менш погодилися називати нинішній час перехідним. Усі, більше ніж будь-коли раніше, нині відчувають, що світ у дорозі, а не в пристані, не на ночівлі, не на тимчасовій станції чи відпочинку. Все за чимсь шукає, шукає вже не поза, а всередині себе. Питання моральні взяли верх і над політичними, і над ученими, і над усякими іншими питаннями. І меч, і грім гармат не в ‘змозі володіти увагою світу. Скрізь дається взнаки більше чи менше думка про внутрішній устрій: все чекає на якийсь більш стрункий порядок. Думка про побудову як себе, так і інших робиться загальною. З усіма визначними людьми, що стоять попереду інших, ставалися які-небудь душевні внутрішні перевороти, з декотрими навіть у такі роки, в які аж ніяк неможливі були досі зміни в людині й покращення. Кожен більш чи менш відчуває, що він не перебуває в тому саме стані своєму, в якому має бути, хоч і не знає, в чому саме має полягати цей бажаний стан. Але цього бажаного стану шукають усі; вуха всіх чутливо нашорошені в т<ой> б<ік>, де сподіваються почути хоч що-небудь про питання, котрі всіх обходять. Ніхто не хоче читати іншої книжки, опріч тієї, де може міститися бодай натяк на ці питання. Чи потрібні в цей час твори такого письменника, котрий обдарований здатністю творити, створювати живі образи людей і уявляти яскраво життя в тому вигляді, як воно уявляється йому самому, котрий мучиться жагою знати життя? Визначимо собі спершу, що таке той письменник, котрого головний талант полягає у творчості.
Всі більш чи менш згодні в тому, що письменник-творець творить твір свій для повчання людей. Вимоги до нього надто великі — і справедливо: для того, аби передавати саму лише вірну копію з того, що бачимо перед очима, є також інші письменники, найвищою мірою обдаровані іноді здатністю змальовувати, але позбавлені здатності творити. Але хто створює, хто трудиться над цим довго, кому обходиться дорого його творіння, той має вже потрудитися не намарне. Потрібно, щоб у творінні його життя зробило якийсь крок уперед і щоб він, осягнувши сучасність, ставши на рівень із добою, вмів зі свого боку віддати їй належне за своє навчання навчанням її. Так принай<мні> визначають поетів і взагалі письменників, наділених творчістю, естетики як нинішнього часу, так і колишніх часів. Повернути людей у тому ж вигляді, в якому і взяв, для письменника-творця навіть і неможливо: це зробить краще за нього той, хто, володіючи вправним пензлем, може малювати щохвилини все, що проходить перед його очима, нічим не збентежений і не потривожений усередині.
Отже, за теперішнього часу, коли всі так зайняті питанням життя, такий письменник може, більше ніж хто-небудь інший, бути вирішувачем сучасних питань; але коли й у якому випадку? В такому випадку й тоді, коли він уже все вирішив собі, що тільки тривожить його самого. Якщо він, за всіх великих обдарувань, за картинного живопису слова, за орлиної сили погляду, за піднесеної сили ліризму і вражаючої сили сарказму, та набуде повного пізнання землі своєї й свого народу в корінні й у гілках, виховається як громадянин своєї землі і як громадянин усього людства, і як кремінь стане в усьому тому, в чому належить бути міцною скелі-людині, тоді він виступай на терен. Володіючи такими засобами, знаряддями, зачне подавати він суспільству людей, потрібних йому в нинішній час, у сучасну епоху, і зодягне їх портретною жвавістю, котра робить <те, що> змальований образ переслідує нас усюди так, що не можна й одірватися. Самозрозумі<ло>, що з такими засобами йому нічого не вартуватиме вигнати з голів усіх тих героїв, котрих напустили туди модні письменники. Заговори лишень до суспільства, замість найпалкіших розмірковувань, цими живими образами, котрі як повні господарі входять у душі людей, і двері сердець розкриються самі назустріч до прийняття їх, якщо лише відчують, хоч краплю відчують, що вони взяті з нашої природи, з того ж тіла. Тоді, зрозуміло, хто може вплинути нині сильніше за такого письменника й хто може бути більше за нього потрібним нинішньому часові й нинішній добі? Але якщо він, маючи справді деякі з тих знарядь, сам іще не виховався так, як громадянин землі своєї і громадянин усесвітній, якщо він, покірний загальному нинішньому потягові всіх, сам ще будується і створюється, тоді йому навіть небезпечно виходити на терен: його вплив може бути радше шкідливий, ніж корисний. Це будування себе самого неодмінно виявляється в усьому, що тільки буде виходити з-під пера його. Чим він сам менше схожий на інших людей, чим він незвичайніший, чим відмінніший від інших, чим своєрідніший, тим більше може спричинити всезагальних оман та непорозумінь. Те, що в ньому є не більш як природне явище, законний хід його незвичайного організму, стан тимчасо<вий> духу, може здати<ся> іншим людям верховною точкою, до котрої слід усім дійти. Чим більше запалиться він любов’ю до героїв та осіб своїх, чим більше відшліфує, чим із більшою жвавістю виставить їх, тим більше шкоди. Приклад тому в очах наших. Відома французька письменниця[203], більше за всіх інших наділена талантами, за Небагато років спричинила дужчу зміну у звичаях, ніж усі письменники, що турбувалися про розбещення людей. Вона, можливо, і гадки не мала проповідувати розпусту, а виявила лише тимчасову хибну думку свою, від якої потім, можливо, й відмовилася, переступивши в іншу епоху свого душевного стану. А слово вже кинуте. Слово як горобець, каже наше прислів’я, випустивши його, не схопиш потім.
203
*