Я сам письменник, не позбавлений творчості; я володію також деякими з тих дарів, котрі здатні захоплювати. Покірний загальному прагненню, котре не від нас, але здійснюється з волі Того <…>, [помишляю я] про свою власну будівлю, як помишляють й інші. Я відчуваю, що й тепер знаходжуся далеко від того, до чого прагну, а тому не повинен виступати. Сама видана книжка «Листування з друзями» є тому доказом. Якщо й ця книжка, котра не більше як розмірковування, говорять, невизначальністю своєю спричинює помилки, поширює навіть хибні думки; якщо й із цих листів, кажуть, залишаються в голові, як живі картини, цілком фрази й сторінки, — що ж було б, якби я виступив із живими образами оповідного твору замість цих листів? Я сам чую, що тут я набагато сильніший, ніж у розмірковуваннях. Тепер ще може мене оскаржувати критика, а тоді навряд чи був би в силі хтось мене спростувати. Образи мої були спокусливі й так би заст<рягли> міцно в головах, що критика б їх звідти не витягла. Не треба випускати з уваги те, <що> всі виставлені особи й характери мали довести істину моїх власних переконань. Як порівняю цю книжку зі знищеними мною «Мертвими душами», не можу не воздякувати за наслане мені навіяння їх знищити. У книжці моїх листів я все-таки стою на вищій точці, аніж у знищених «Мертвих душах». Темнота висловлювання в багатьох місцях лише збиває читача, але якби ясніше висловив ту ж таки думку, зі мною багато хто перестав би сперечатися. У знищених «Мертвих душах» набагато більше висловлювалося мого переходового стану, значно менша визначальність у головних засадах і думка рухоміша, а вже багато захопливості в частинах, і герої були спокусливі. Одне слово — як чесна <людина>, я мав би залишити перо, навіть і тоді, якби справді відчув поклик до нього. На цю справу слід поглянути розважливо. Всі ті, котрі легковажно вимагають від мене продовження писати і в той же час гудять мою ниніш<ню книжку>, повинні принай<мні> розгледіти ближче всю цю справу й не пропустити всіх тих обставин, котрих не пропускає жоден суддя, якщо тільки виголошує над кимось суд свій. Мені здається, що тепер не тільки той, хто пише, а й всякий розум взагалі, якщо тільки схильний до того, аби робити висновки й присуди, а сам у той же час ще <…>, має втриматися від діяльності. З людей розумних мають виступати на терені тільки <ті>, котрі завершили своє виховання й створилися як громадяни землі своєї, а з письменників тільки такі, котрі люблячи Росію так само полум’яно, як той, хто дав собі наймення Луганського козака[204], вміють слідом за ним змальовувати природу, як вона є, не приховуючи ні поганого, ні доброго в російському і керуючись єдино бажанням ввести всіх в дійсне становище російської людини.
Мені, напевно, дещо важче, ніж комусь іншому, відмовитися від письменництва, коли це становило єдиний предмет усіх моїх <по>мислів, коли я все інше залишив, усі кращі приманки життя і, як чернець, розірвав зв’язки з усім тим, що людині миле на землі, на те щоб ні про що інше не думати, окрім праці своєї. Мені не легко відмовитися від письменництва, одні з кращих хвилин у житті моєму були ті, коли я нарешті клав на папір те, що виношувалося довготерміново в моїх думках; коли я й досі певен, що заледве чи є вища з насолод, як насолода творити. Але повторюю знову, як чесна людина, я повинен покласти перо навіть і тоді, якби почував поклик до нього.
Не знаю, чи вистачило б у мене чесності це зробити, якби не віднялася в мене здатність писати; тому що, скажу відверто, життя втратило б для мене тоді раптом усю ціну, і не писати для мене цілковито означало б те саме, що й не жити. Але немає втрат, услід яким нам <не> посилається заміна, на свідчення, що ні на короткий час не залишає людину Творець. Серце ні на хвилину не залишається порожнє і не може бути без якогось бажання. Як земля, на час звільнена від оранки, даватиме інші трави, поки знову не перетвориться під ріллю, запліднена й угноєна ними, так і в мені, — щойно лише здатність писати <мене залишила>, думки наче самі знову повернулися до того, про що я гадав із самого дитинства. Мені схотілося служити на хоч би якій, хоч на найдрібнішій і найнепомітнішій посаді, але служити землі своїй, так служити, як я хотів колись, і навіть набагато краще, ніж я колись хотів. Думка про службу мене ніколи не полишала. Я змирився і з письменництвом своїм лише тоді, коли відчув, що на цьому терені можу також служити землі своїй. Але й тоді, одначе, я загадував, як тільки скінчу великий твір, вступити, за прикладом інших, в службу й узяти місце. Плани мої <та> наміри були лише горді й пихаті. Мені здавалося, що, коли тільки довести, що я точно знаю російську людину в корені і в суттєвих її началах, як у тих, котрі явлені всім, так і в тих, <котрі> в ній поки що приховані й помітні не для всіх, що знаю душу людини не за книжками та оповідями, а з досвіду, ведений змалку бажанням знати людину, — то мені дадуть таке місце, де я буду дотикатися людей різних станів, багатьох людей у дотикові особистому, а не за посередництва паперів та канцелярій, де я можу застосувати з дійсною користю моє знання людини і де можу бути корисний багатьом людям, а для себе самого набути ще більше пізнання людини. Мені здавалося, що найбільше страждає все на Русі від взаємних непорозумінь, що найбільше нам потрібна всяка така людина, котра <б> за деякого пізнання душі й серця та за деякого знання взагалі, просякнута бажанням істинним мирити. Я бачив і вже відчув, як особистими перемовинами і поясненням припиняти можна багато таких <справ>, котрі ніколи не закінчуються на папері. Я гадав, що хоч тепер і немає таких місць, але що я дістану після того, як вийде цілком мій твір, і наготовляв уже в думках і самий проект, у котрому мав намір розтлумачити, як унаслідок тих здібностей, які в мене є, я можу бути потрібний і корисний для Росії. Задуми мої були горді, але позаяк вони були засновані лише на успіхові мого твору, то й упали разом із ним, як залишила мене здатність продукувати творіння поетичні. Тепер усі посади мені видаються рівні, всі місця однаково значні, від малого до великого, якщо тільки на них поглянеш зі значенням. І мені здається, що коли лишень хоч скількись умієш цінувати людину й розуміти її гідність, яка в ній буває навіть і серед сили недоліків, і якщо тільки при цьому хоч скількись маєш істинно християнської любові до людини і, на довершення, перейнятий точно любов’ю до Росії, — то, мені здається, на будь-якому місці можна зробити багато добра. Сила впливу морального понад усякі сили. Місце й посада зробилися для мене як для того, хто пливе морем, пристань і тверда земля. Я переконаний, що тепер усякому тому, хто палахкотить бажанням добра, хто росіянин і кому дорога честь землі російської, належить зараз <?> також брати численні місця й посади в державі, з таким самим завзяттям, як став колись із нас кожен у ряди проти ворогів рятувати рідну землю, тому що неправда велика і багато зганьбила <…>. З іншого боку, я переконаний, що місце й посада потрібні для самого себе, для <…>.
204
*