Але нехай буде мені дозволено сказати тут кілька слів щодо корисності її для інших. Чи справді жодної користі не має моя книжка для інших, і особливо для суспільства в його нинішньому, сучасному вигляді? Мені здається, всі, хто судив її, глянули на неї якимись широкими <очима>, якось надто вже згарячу. Треба було судити про неї більш спокійно. Замість того, аби виступати захисниками цілого суспільства і викликати мене на суд перед цілою Росією, треба було розглянути справу простіше, розглянути книжку, що таке вона в основі своїй, а не зупинятися над частинами й деталями раніше, ніж з’ясувався цілком внутрішній сенс її. Від цього вийшли порожні причіпки до слів і приписання багато чому такого сенсу, який мені ніколи й на думку не міг спасти.
Почати з того, що я завжди мав право сказати про те, про що говорив у моїй книжці, якби тільки висловився простіше й пристойніше. Навчати суспільство в тому сенсі, який дехто мені приписав, я геть не мав на думці.
Навчати я приймав у тому простому значенні, в якому велить нам церква навчати одне одного і безперервно, вміючи з такою самою охотою приймати й від інших поради, з якою подавати їх самому. А я був готовий у той час приймати й від інших поради. Я не уявляв собі суспільство школою, наповненою моїми учнями, а себе його вчителем. Я не сходив з моєю книжкою на кафедру, вимагаючи, аби всі за нею вчилися. Я прийшов до своїх побратимів, співучнів, як рівний їм співучень; приніс кілька зошитів, які встиг записати зі слів того ж Учителя, в якого ми всі вчимося; приніс на вибір, аби кожен узяв, що кому підійде. Тут були листи, писані до людей різної вдачі, різних нахилів, і притому таких, що перебували на різних ступенях свого власного душевного стану, котрі ніяк не могли підійти однаково всім. Я гадав, що кожен ухопить лише те, що потрібне йому, а на інше не зверне уваги. Я не думав, що хтось, вхопивши те, що потрібне для іншого, буде кричати: «Це мені не треба!» — і гніватися за те. Я ніякої нової науки не брався проповідувати. Як учень, що в дечому встиг більше за іншого, я хотів лише відкрити іншим, як легше виучувати уроки, котрі даються нам нашим Учителем. Я думав, що, прочитавши книжку, мені скажуть: «Дякую тобі, брате», а не «Дякую тобі, вчителю». Якби не заповіт, котрий я вмістив доволі необачно, в котрому натякав про повчання, котре зобов’язаний дати кожен автор поетичними творіннями своїми, нікому б і на думку не спало мені приписувати це апостольство, незважаючи навіть на рішучий склад і певну ліричну урочистість мовлення. Проте в книжці моїй відшукає багато собі корисного кожен той, хто вже дивиться у власну душу свою.