Що ж до думки, начебто книжка моя має спричинити шкоду, з цим не можу погодитися в жодному випадку. У книжці, попри всі її недоліки, надто явно виступило бажання добра. Незважаючи на численні невизначувальні й темні місця, головне бачиться в ній чітко, і після читання її доходиш того ж висновку, що верховна інстанція всього є церква і розв’язання питань життя — в ній. Отже, в кожному разі, після книжки моєї читач звернеться до церкви, а в церкві зустріне й учителів церкви, котрі вкажуть, що слід йому взяти з моєї книжки для себе, а може бути, дадуть йому замість моєї книжки інші — значніші, корисніші, для яких він кине мою книжку, як учень кидає склади, коли вивчиться читати по верхах.
На завершення всього я маю зауважити: судження здебільш<ого> були надто вже рішучі, надто різкі, і кожен, хто докоряв мені за брак смирення істинного, не засвідчив смирення щодо мене самого. Припустимо, я в гордині своїй, засновуючись на численних чеснотах, мені приписаних усіма, міг подумати, що я стою вище за всіх і маю право виголошувати <суд> над іншим. Але ж, на чому засновуючись, міг судити мене рішуче той, хто не відчув, що він стоїть вище за мене? Хоч би як то було, але щоб виголосити повний суд над чим би то не було, потрібно <бути> вищим за того, кого судиш. Можна робити зауваження по частинах на те й на інше, можна давати й думки, й поради, проте висновува<ти> на підставі цих думок про цілу людину, проголошувати її достеменно божевільною, такою, що з’їхала з глузду, називати брехуном, що вдягнув личину набожності, приписувати підлі й мерзенні цілі — це такого роду звинувачення, які я не в змозі <був би звести> навіть <на> несосвітенного мерзотника, котрий затаврований тавром всезагального презирства. Мені здається, що перш ніж вимовляти такі звинувачення, слід було хоч трохи здригнутися душею й подумати про те, як то воно було б нам самим, якби такі звинувачення звалилися на нас публічно, перед цілим світом. Не завадило б подумати, перш ніж вимовляти таке звинувачення: «Чи не помиляюся я сам? Адже я також людина. Справа тут душевна. Душа людини — кладезь, не для всіх приступний іноді, тож на позірній подібності деяких ознак не можна засновуватися. Часто й найдосвідченіші лікарі приймали одну хворобу за іншу й дізнавалися про помилку свою лишень тоді, коли розр<ізу>вали вже мертвий труп. Ні, у книжці «Листування з друзями», хоч як багато недоліків у всіх відношеннях, але є також у ній багато такого, що не скоро може бути доступне всім. Нема чого стверджуватися на тому, що прочитав два чи. три рази книжку, хтось і десять разів прочитає, і нічого з того не вийде. Для того, аби хоч скількись, відчути цю книжку, потрібно мати або дуже просту й добру душу, або бути занадто багатогранною людиною, <котра> при розумі, що охоплює зусібіч, містила би високий поетичний талант і душу, що вміє любити повною та глибокою любов’ю.
Не можу не зізнатися, що вся ця плутанина й непорозуміння були для мене дуже важкі, тим більше, що я гадав, що в книжці моїй радше зерно примирення, а не розбрату. Душа моя знемогла б від безлічі докорів, з них багато були такі страшні, що не дай їх Бог нікому дістати. Не можу не виявити також і вдячності тим, котрі могли б також обсипати мене багато за що докорами, але котрі, відчувши, що їх уже забагато для немічної натури людини, рукою скорботного брата підвели мене, велівши підбадьоритися. Нехай Бог винагородить їх: я не знаю вищого подвигу, як подати руку тому, хто знеміг духом.
1847
Розмисли про божественну Літургію*
Передмова
Мета цієї книги — показати, в якій повноті й внутрішньому глибокому зв’язку здійснюється наша Літургія[205], юнакам та людям, що ще починають, ще мало ознайомлені з її значенням. З багатьох пояснень, зроблених Отцями та Вчителями, вибрані тут тільки ті, які доступні всім своєю простотою й доступністю, які служать переважно тому, щоб зрозуміти необхідний і правильний вихід однієї дії з іншої[206]. Намір видавця цієї книги полягає в тому, щоб утвердився в голові читача порядок усього. Він певен, що кожному, хто уважно слідує за Літургією, повторюючи кожне слово, глибоке внутрішнє значення її розкриватиметься саме собою.
Вступне слово
Божественна Літургія є вічним повторюванням великого подвигу любові, для нас здійсненого. Згорьоване неустроями своїми, людство звідусіль, з усіх кінців світу взивало до Творця свого — й ті, що жили в темряві язичництва, й позбавлені Богопізнання, — чуючи, що порядок і злагодженість можуть бути встановлені в мирі тільки Тим, Хто у злагодженому порядку повелів рухатись світам, Ним сотвореним. Звідусіль згорьована твар кликала свого Творця. Воланням взивало все до Призвідця свого буття, і волання це ще чутніше чулося в устах вибранців та пророків. Передчували й знали, що Творець, прихований у творіннях, постане Сам лицем до людей, — постане не інакше, як в образі того творіння Свого, сотвореного на Його образ і подобу. Втілення Бога на землі уявлялось усім, у міру того як скільки-небудь очищалося поняття про Божество. Але ніде так ясно не говорилося про це, як у пророків богообраного народу. І найчистіше втілення Його від Чистої Діви передчувалося навіть і язичниками; однак ніде у такій відчутно видимій ясності, як у пророків.
205
*
206
Всі інші, котрі б захотіли отримати більш утаємничені й глибокі пояснення, можуть знайти їх у творах патріарха Германа, Єремії, Ніколая Кавасили, Сімеона Солунського, у Старій та Новій Скрижалі, у поясненнях Дмитрієва і, нарешті, в деяких…
*
*
*
*
*
*