Ставши перед святим престолом, священик і диякон тричі кланяються і, готуючись починати священнодійство Літургії, взивають до Духа Святого, бо все служіння їхнє повинно бути духовним. Дух — учитель і наставник молитви: бо про що нам молитися, як слід ми не знаємо, — говорить апостол Павло: — але Сам Дух заступається за нас воланнями невимовними. Молячи Святого Духа, аби вселився в них і, вселившись, очистив їх для служіння, і священик, і диякон двічі проказують пісню, якою привітали ангели Різдво Ісуса Христа: Слава в вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління. І услід за сею піснею відслоняється церковна завіса, котра відслоняється тільки тоді, коли слід піднести думку молільників до вищих горніх предметів[227]. Тут відкриття горніх дверей знаменує, згідно з піснею ангелів, що не всім було відкрите Різдво Христове, що дізналися про нього тільки ангели на небесах, Марія з Йосифом, волхви, що прийшли поклонитися, та здалеку сповіщали про нього пророки. Священик і диякон промовляють упівголоса: Господи! відкрий вуста мої — і вуста мої сповістять хвалу Твою. Священик цілує Євангеліє, диякон цілує святу трапезу і, схиливши голову свою, нагадує так про початок Літургії: трьома перстами[228] руки піднімає орар свій і мовить: Прийшов час, щоб служити Господу: благослови, владико! І благословляє його священик словами: Благословенний Бог наш, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. І розмислює диякон про наступне служіння, в якому повинен уподібнитись до ангельського літання — від престолу до народу і від народу до престолу, збираючи всіх в єдину душу, і бути, так би мовити, святою збуджуючою силою, і відчуваючи негідність свою до такого служіння, — молить смиренно ієрея: Помолися за мене, владико! — Нехай направить Господь стопи твої! — йому відповідає на це ієрей. Пом’яни мене, владико святий! — Нехай пом’яне тебе Господь у Царстві Своєму, завжди, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Тихо й підбадьореним голосом диякон мовить: амінь[229], — і виходить з вівтаря північними дверима до народу. І, зійшовши на амвон[230], що знаходиться навпроти Царських врат, повторює ще раз упівголоса: Господи! відкрий вуста мої — і вуста мої сповістять хвалу Твою; — і, обернувшись до вівтаря, звертається ще раз до ієрея: Благослови, владико! З глибин святилища виголошує на те ієрей: Благословенне Царство… — і Літургія починається.
Літургія оголошених[231]
Друга частина Літургії називається Літургією оголошених. Як перша частина, Проскомідія, відповідала ранньому життю Христа, Його Різдву, яке було відкрите тільки ангелам та деяким людям, Його дитячим літам та перебуванню в сокровенній невідомості до часу появи у миру, — так друга відповідає Його життю в миру між людьми, котрих огласив Він словом істини. Називається вона Літургією оголошених ще тому, що в перші літа християн до неї допускалися й ті, котрі тільки готувались бути християнами, ще не прийняли св. Хрещення і перебували в числі оголошених. До того ж сам образ її священнодій, складаючись з читань пророків, Апостола і Святого Євангелія, вже є переважно оголошенням.
Ієрей починає Літургію виголосом із глибин вівтаря: Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа… Позаяк через утілення Сина стало миру очевидно ясним Таїнство Трійці, то тому саме троїчний виголос передує і сяє перед початком кожної дії, і молільник, відкинувши все земне, повинен з першого разу поставити себе у Царство Трійці.
Стоячи на амвоні, лицем до Царських врат, зображуючи собою ангела, побудника людей до моління, піднявши трьома перстами правиці вузьку стрічку, — подобу ангельського крила, — диякон закликає молитися увесь народ, який прийшов, тими ж самими молитвами, котрими незмінно від апостольських часів молиться Церква, починаючи з моління за мир, без котрого неможливо молитись. Зібрання молільників, поклавши на себе знамено хреста, прагнучи перетворити свої серця в суголосно настроєні струни органу, по яких має ударяти кожен заклик диякона, вигукує подумки разом з хором співців: Господи, помилуй!
227
*
229
*
230
*
231
*