Побожно схиливши голови, немовби слухаючи Самого Христа, що говорить з амвону, всі стараються прийняти серцями зерно Святого слова, котре вустами служителя сіє Сам Сівач Небесний — не тими серцями, які уподібнив Спаситель до землі при дорозі, на котру хоч і падають зерна, але тут же його викрадають птахи — злі помисли, що налітають; — не тими також серцями, котрі уподібнює Він до каменистого ґрунту, тільки зверху прикритого землею, котрі хоч і охоче приймають слово, але слово не пускає глибоко коріння, бо немає глибини сердечної; — і не тими також серцями, котрі уподібнює Він до занедбаної землі, яку глушить терня, на котрій хоч дає зерня сходи, але швидко виростають тут же разом з ними терни — терни трудів і клопотань доби, терни спокус, незліченні зваби світського вбивчого життя з його оманливими принадами, глушать сходи, що заледве зійшли, — і зерно залишається без плоду; — але тими сприйнятливими серцями, які уподібнює Він до доброго ґрунту, що дає плоди — одне у сто, одне у шістдесят, одне у тридцять, — котрі все, прийняте в себе, вийшовши з церкви, повертають у домах, у родині, на службі, в труді, в дозвіллі, у розвагах, з людьми у бесідах і на самоті. Словом, кожен вірний прагне бути тим і слухачем, і виконавцем одночасно, котрого обіцяє Спаситель уподібнити до мужа мудрого, який будує храм не на піску, а на камені, так що, коли б тут же, по виході з церкви настигли його дощі, ріки й вихори усіх нещасть, його духовний храм залишився б непорушний, наче твердиня на камені. По закінченні читання священик у вівтарі вістує дияконові: Мир тобі, що благовістуєш. Піднісши голови, всі присутні з почуттям вдячності промовляють разом з ликом: Слава Тобі, Боже наш! Слава Тобі! Священик, що стоїть у Царських дверях, приймає від диякона Євангеліє і покладає його на престол, як Слово, що вийшло від Бога і до Нього ж повернулося. Вівтар, який представляє найвище горне житло, ховається від очей — Врата царські зачиняються, горні двері заслоняються, знаменуючи, що немає інших дверей до Царства Небесного, крім відкритих Христом, що з Ним тільки можна увійти в них: Я — двері.
Тут, як велося у часи перших християн, було місце проповіді; слідувало пояснення й тлумачення прочитаних Євангелій. Але позаяк проповідь у нинішній час говориться по більшості на інші тексти і, таким чином, не служить поясненням прочитаного Євангелія, то, щоб не порушити стрункого порядку і зв’язку священної Літургії, вона переноситься на кінець.
Представляючи ангела, побудника людей до молінь, диякон іде на амвон, щоб закликати зібрання до молінь ще сильніших та ревніших. Промовмо всі з усієї душі і з усієї мислі нашої, промовмо! — закликає він, піднімаючи трьома перстами молитовний орар; і спрямовуючи моління від усіх помислів, всі вигукують: Господи, помилуй! Підсилюючи моління потрійним закликом про помилування, диякон закликає знову молитися за всіх людей, що знаходяться на усіх щаблях звань і посад, починаючи з вищих, де найважче чоловікові, де йому найбільше перешкод і де йому потрібніша допомога від Бога. Кожен із зібрання, знаючи, наскільки благоденство багатьох залежить від того, коли вища влада виконує чесно свої обов’язки, молиться посилено за те, щоби Бог їх врозумив, і наставив виконувати чесно своє завдання, і кожному дав би сили пройти чесно своє земне поприще. За се моляться всі ревно, проказуючи вже не один раз: Господи, помилуй! — а три рази. Вся низка цих молінь називається усильною єктенією, або єктенією посиленого благання, і священик у вівтарі перед престолом молиться ревно за прийняття загальних посилених, молінь,-і сама молитва його називається молитвою посиленого благання.