Був у древніх римлян звичай новообраного імператора виносити до народу у супроводі легіонів військ на щиті в отіненні багатьох схилених над ним копій. Пісню цю склав сам імператор, що упав у прах з усією своєю земною величчю перед величчю Царя всіх, на копіях несеного херувимами та легіонами небесних сил: у перші часи самі імператори смиренно ставали у ряди служителів при виносі Святого Хліба.
Спів сієї пісні наче ангельський, подібно до того, як на висотах співали незримі сили. Ієрей і диякон, повторюючи внутрішньо про себе ту саму Херувимську пісню, приступають до бічного жертовника, де звершувалася Проскомідія. Приступивши до Дарів, покритих воздухом[240], диякон говорить: Візьми, владико! Ієрей знімає воздух, і покладає йому на ліве плече, і промовляє: Піднесіть руки ваші до святощів і благословіть Господа. Потім бере дискос з Агнцем і покладає його на голову диякона; а сам бере Святу Чашу і, слідом за несеним світильником чи лампадою, виходить бічними, або північними, дверима до народу. Якщо служіння правиться собором, з багатьма ієреями та дияконами, то один несе дискос, другий — Чашу, третій — святу ложку, якою причащають, четвертий — копіє, що простромило Св. Тіло. Всі речі виносяться, навіть та губка, котрою збирались крихти Святого Хліба на дискос й котра представляє ту губку, вмочену в оцет і жовч, якою напували люди Творця свого. При співі Херувимської пісні, уподібнюючись до небесних сил, відбувається сей урочистий хід, названий Великим Входом.
Бачачи Царя всіх, якого несуть у смиренному вигляді Агнця, що лежить на дискосі, наче на щиті, оточений знаряддями земних страждань, наче копіями незліченних невидимих воїнств і чиноначал, всі схиляють свої голови і моляться словами розбійника, що взивав до Нього на хресті: Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш, у Царстві Твоїм. Посередині храму зупиняється весь хід. Священик користується сією великою хвилиною, щоб у присутності тих, хто несе Дари, пом’янути перед Господом імена всіх християн, починаючи з тих, на кого покладені більш трудні та священні обов’язки, від виконання яких залежить щастя всіх і власне спасіння душ їхніх, — завершуючи словами: Вас і всіх православних християн нехай пом’яне Господь Бог у Царстві Своїм, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Співці закінчують Херувимську пісню трикратним співом: Алілуя, що вістує вічний поступ Господній. Хід заходить у Царські врата. Диякон, який першим увійшов у вівтар, зупинившись праворуч від дверей, зустрічає священика словами: Нехай пом’яне Господь Бог священство твоє у Царстві Своїм. Священик відповідає йому: Нехай пом’яне Господь Бог священнодияконство твоє у Царстві Своїм, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні! І покладає Святу Чашу і Хліб, що представляє Тіло Христове, на престол, наче на гріб. Врата царські зачиняються, наче двері Гробу Господнього; завіса за ними заслонюється, як кустодія[241], поставлена на варті. Ієрей знімає з голови диякона святий дискос, немов би він знімав Тіло Спасителя з хреста, покладає його на розгорнений антимінс, немов на плащаницю[242], і супроводжує се дійство словами: Благообразний Йосиф, знявши з хреста Пречисте Твоє Тіло, плащаницею чистою обвив і, пахощами покривши, у гріб новий положив. І, споминаючи всюдиприсутність Того, Хто тепер лежить перед ним у гробі, говорить тихо: У гробі плоттю, а в пеклі з душею, як Бог, в Раю ж із розбійником, і в той же час на престолі з Отцем і Духом, Христе, все Собою наповняючи, неописанний! І, споминаючи славу, в яку одягнувся сей гріб, говорить: Як живоносець, справді від Раю кращий, і світліший від кожної царської палати, явився нам Твій гріб, Христе, джерелом всякого воскресіння. І, знявши покрівці з дискоса і з Чаші та з плечей диякона воздух, який представляє тепер уже не пелени, в котрі сповитий був Ісус Немовля, а судар[243] та гробові покрови, в котрі повите було Його мертве Тіло, покадивши їх фіміамом, покриває він ними знову дискос і Чашу, промовляючи: Благообразний Йосиф, знявши з хреста Пречисте Твоє Тіло, плащаницею чистою обвив і, пахощами покривши, у гріб новий положив. Потім, узявши від диякона кадильницю, кадить Святі Дари, поклоняючись перед ними тричі, і, готуючись до жертвопринесення, проказує тихо слова пророка Давида: Ущаслив, Господи, благоволінням Твоїм Сіон, і нехай відбудуються стіни єрусалимські: тоді уподобаєш собі жертву справедливості, приношення і всеспалення, тоді покладуть на вівтар Твій тельців, — бо доки Сам Бог не зведе, не охоронить душі наші єрусалимськими стінами від усяких плотських вторгнень, ми не в силах принести Йому ні жертв, ні всеспалень, і не здійметься вгору полум’я духовного моління, яке розвіюють сторонні думки, набіги пристрастей і заметіль сум’яття душевного. Молячись за очищення своє для близького принесення жертви, віддаючи кадильницю дияконові, опустивши фелонь і похиливши голову, говорить він йому: Пом’яни мене, брате і співслужителю! — Нехай пом’яне Господь Бог твоє священство в Царстві Своєму! — відповідає диякон і, своєю чергою, роздумуючи про негідність свою, схиляє голову і, тримаючи орар у руці, говорить йому: Помолись за мене, владико святий! Священик йому відповідає: Дух Святий найде на тебе, і сила Вишнього осінить тебе. — Той же Дух нехай співдіє з нами всі дні життя нашого. — І, сповнений усвідомленням своєї негідності, диякон додає: Пом’яни мене, владико святий!Священик на те: Нехай пом’яне тебе Господь Богу Царстві Своїм, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Диякон, промовивши: амінь і поцілувавши йому руку, виходить бічними північними дверима закликати всіх присутніх до молитов за принесені та поставлені на престол Святі Дари.
240
*
242
*
243
*