Згадуючи про Спасителя, який дякував, звівши очі до висот, виголошує ієрей: Принесімо подяку Господеві! Лик відповідає: Достойно і праведно є поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духові, Трійці Єдиносущній і Нероздільній. А священик молиться тихо: Достойно і праведно Тебе оспівувати, Тебе хвалити, Тобі дякувати, Тобі поклонятися на всякому місці владицтва Твого. Ти бо єси Бог несказанний, незбагненний, невидимий, неосяжний, завжди сущий, і так само сущий, Ти, і єдинородний Твій Син, і Дух Святий. Ти від небуття до буття нас привів, і коли ми відпали, Ти знову нас підняв і не перестав творити все, поки нас на Небо не привів і майбутнє Царство твоє дарував. За все це дякуємо Тобі і Єдинородному Твоєму Синові, і Духові Твоєму Святому, за всі Твої добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо — явні і неявні. Дякуємо Тобі за цю службу, яку Ти з рук наших зволив прийняти, хоч і стоять перед Тобою тисячі архангелів і десятки тисяч ангелів, херувими і серафими, шестикрилі, багатоокі, що високо ширяють, пернаті, переможну пісню співаючи, викликуючи, взиваючи і промовляючи: Свят, Свят Господь Саваоф[247], повне Небо і земля слави Твоєї!
Цю переможну Серафимську пісню, котру чули у святих видіннях своїх пророки, підхоплює весь лик співців, підносячи думки молільників до незримих небес і спонукаючи їх разом з серафимами повторювати: Свят, Свят, Свят Господь Саваоф, і облітаючи разом із серафимами престол Божественної слави. І позаяк у цей час уся церква очікує у ці хвилини приходу Самого Бога, що гряде принести себе в жертву за всіх, то до Серафимської пісні, що лунає на небесах, приєднується пісня єврейських дітей, котрою вони зустріли вхід Його в Єрусалим, розкладаючи віття на дорозі: Осанна[248] на висотах, благословенний, хто йде в ім’я Господнє, осанна на висотах. Бо Господь увійти готується до храму, наче у таємничий Єрусалим. Диякон продовжує віяти віялом над Святими Дарами, щоби не могла туди впасти жодна комаха, представляючи віянням рух благодаті; а священик продовжує молитися тихо: 3 цими блаженними силами, Владико Чоловіколюбче, і ми кличемо і мовимо: Святий єси і Пресвятий, Ти і Єдинородний Твій Син, і Дух Твій Святий. Святий єси і Пресвятий, і велична слава твоя. Ти світ Твій так возлюбив, що і Сина Свого єдинородного дав, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне. Він, прийшовши і сповнивши весь задум щодо нас, в ночі, в яку його видано, а радше, Він Сам себе видав за життя світу, прийняв хліб у святі Свої і пречисті, і непорочні руки, віддав хвалу і поблагословив, освятив, переломив, дав святим Своїм учням і апостолам, кажучи… І голосно виголошує ієрей слова Спасителя: Прийміть, їжте, це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів. І вся церква разом з ликом виголошує: амінь. А диякон, тримаючи орар, указує священику на святий дискос, на котрому покладений Хліб. Священик продовжує тихо: Так само і Чашу по вечері, кажучи… — і так само, коли диякон вказує на Чашу, виголошує голосно: Пийте з неї всі, це є Кров Моя Нового Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів. І так само голосно проголошує вся церква: амінь.
Священик продовжує молитися тихо: Тому-то й ми, споминаючи цю спасенну заповідь і все, що ради нас сталося: хрест, гріб, на третій день Воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч сидіння, другий і славний прихід, — і, проказавши це про себе, виголошує гучно: Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все. Відклавши рипіду, диякон піднімає святий дискос і Святий Потир[249] — вівтар уже не горниця Тайної Вечері, престол не трапеза: він уже тепер жертовник, на котрому приноситься страшна жертва за увесь мир — Голгофа, на котрій звершилося заколення Божественної Жертви. Ця хвилина є хвилиною і жертвопринесення, і нагадування всякому про жертву Творцеві. Поклоніння віддається нами і земній владі; обожнювання, пошану, покірність ми приносимо і людям, але жертву — єдиному Творцеві. Вона не припинялась від самого сотворення світу і, в якому б вигляді не приносилась, потрібна була не сама жертва, але дух упокорений, з яким вона приносилась. Тому, кожен із присутніх, згадує, що цієї хвилини священик, залишивши всі помисли, всі,думки про земне, подібний до Авраама[250], котрий, коли виходив на гору принести жертву, залишив унизу і жінку, і раба, і віслюка свого, взявши з собою тільки дрова гіркого визнання прогрішень своїх і спаливши їх вогнем розкаяння душевного, вогнем і мечем духу заколовши в собі всяке бажання земних набутків і блага земного. Та що перед Богом усі наші жертви, коли Він говорить устами пророка: як одяг брудний, всі діла ваші? З глибоким усвідомленням, що немає Богові на землі нічого достойного жертви, кожен із присутніх звертається у думках до тієї ж Чаші, яку у вівтарі піднімає служитель вівтаря, і вигукує в глибині серця свого: Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все. Лик співає: Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш!
247
*
249
*
250
*