Затим ієрей приступає до бічного жертовника, на який поставлено Чашу і дискос. Всі ті часточки, які залишались досі на дискосі й були вийняті на Проскомідії на спомин святих, за упокій спочилих і за душевне здоров’я живих, тепер опускаються у Святу Чашу і в сьому дійстві їхнього занурення прилучається до Тіла й Крові Христової вся Церква Його — і та, котра ще мандрує і воює на землі, і та, котра вже торжествує на небесах: Богоматір, пророки, апостоли, отці церковні, святителі, пустельники, мученики, всі грішні, за котрих були вийняті часточки, що на землі живуть і що померли, прилучаються цієї хвилини до Тіла й Крові Христової. І священик, поставши цієї хвилини перед Богом, як представник усієї Його Церкви, випиває з Чаші се причастя всіх і, приймаючи в себе прилучення всіх, молиться за всіх, щоб омилися гріхи їхні, бо за спокуту всіх принесена жертва Христом, як за тих, котрі жили до Його пришестя, так і за тих, котрі жили після пришестя Його. І якою б не була грішною молитва його, але священик приносить її за всіх, навіть за найсвятіших, бо, як сказав Золотоустий, загальне відбувається очищення всесвіту.
Церква велить за всіх приносити загальну молитву; про високе значення такої молитви та її сувору необхідність дізнались не мудреці світу й не учені віку, але ті верховні люди, котрі високою духовною досконалістю та небесно-ангельським життям дійшли до пізнання найглибших душевних таїн і бачили вже ясно, що розлуки немає між тими; що живуть у Богові, що хвилинною тлінністю нашого тіла не перериваються стосунки і що любов, зав’язана на землі, стає ще більшою на небесах, як у вітчизні своїй, і брат, що відійшов від нас, стає ще ближчим до нас силою любові. І все, що витікає із Христа, те вічне, як вічне Саме джерело, з якого воно витікає. Чули також вони вищими органами почувань своїх, що і на небесах торжествуюча Церква повинна молитися і молитися також за подорожніх на землі братів своїх; чули вони, що Бог подарував, як найкращу з утіх, утіху молитися, бо нічого не творить Бог і нічому не благодіє, не роблячи учасником у самому творенні й самому благодіянні Своєму Своє створіння, щоб утішилося воно високим блаженством благодіяння: несе ангел Його повеління і потопає в блаженстві уже від того, що несе Його повеління. Молиться на небесах святий за братів своїх на землі і потопає в блаженстві уже від того, що молиться. І всі стають причасниками Бога у всіх найвищих Його утіхах і блаженствах: мільйони найдосконаліших створінь виходять з рук Божих, щоби бути причасниками вищих та найвищих блаженств, і немає їм кінця, як немає кінця Божим блаженствам. Випивши з Чаші причастя всіх з Богом, ієрей виносить народу ті просфори, від яких були відділені та вийняті часточки, і сим зберігає високий древній образ Трапези Любові, що здійснювалась християнами перших часів. Хоч і не накривається тепер для цього стіл, з причини тієї, що темними християнами, безумним шалом їхніх радостей, словами розбрату, а не любові давно була зганьблена святиня цієї зворушливої небесної учти в самому домі Божому, на якій всі бенкетуючі були святі, як одна душа були душі їхні, й, чисті немовлята серцем, вели вони таку бесіду, ніби у Самого Бога були на небесах; хоч самі Церкви побачили сувору потребу знищити це, і сама згадка про цю трапезу зникла у багатьох Церквах; проте, незважаючи на це, одна Східна Церква не могла наважитись на знищення цілковите такого обряду і, роздаючи Святий Хліб посеред церкви усьому народові, здійснює ту ж Святу Трапезу Любові. А тому кожний, хто приймає просфору, і приймає її, як хліб від тієї учти, за якою Сам Господар миру розмовляв з людьми своїми, — а тому споживав би благоговійно, уявляючи себе оточеним всіма людьми, наче найніжнішими братами своїми, — і так само, як було у звичаї первісної Церкви, споживає його раніше від усякої іншої страви, або несе у дім свій родині, або ж віддає недужим, убогим і тим, котрі з якоїсь причини не могли бути на той час у церкві.
Роздавши Святий Хліб, священик творить відпуст Літургії та благословляє весь народ словами: Христос, Істинний Бог наш, молитвами Пречистої Своєї Матері, молитвами отця нашого архієпископа Іоанна Золотоустого (якщо Літургія Золотоустого йде день у день), молитвами святого (і називає ім’я святого, якого є день) і всіх святих помилує і спасе нас, як Благий і Чоловіколюбець. Народ, хрестячись і вклоняючись, розходиться під голосний спів лику за многоліття імператора.
Священик у вівтарі знімає одіж свою, мовлячи: Нині відпускаєш раба Твого, — і супроводжуючи роздягання хвалебними тропарями, гімнами отцю і святителю церковному, якому правилась Літургія, і тій Пречистій Святій Діві, в лоні Котрої звершилося втілення Того, Кому правилася вся Літургія. Диякон тим часом споживає все те, що залишилось у Чаші, й потім, наливши в неї вина і води і обмивши внутрішні стіни її, випиває, осушивши старанно губкою, щоби нічого не залишалось, складає святі сосуди разом, покривши та зв’язавши їх, і подібно до священика говорить: Нині відпускаєш раба Твого, — повторюючи ті ж пісні та молитви. І обидва виходять, нарешті, з храму, несучи сяючу свіжість на обличчі, радість святкову у душі, подяку Господові на устах своїх.