Любов земна, що походить від Божої, стає через це піднесенішою та обширнішою, бо вона велить нам набагато більше любити ближнього і брата, ніж ми любимо: вона велить нам надавати не одну тільки речову допомогу, а й душевну, не тільки дбати про його тіло, а й про душу, боліти серцем за нього не через те тільки, що він завдає нам неприємності, а й через те, що він сим учинком завдає нещастя душі своїй. Бо гріх його лежить і на нас; ми повинні були його повчити, настановити, научити, виховати. Але як ми можемо це зробити, коли самі слабкі й немічні? Шляхом і дорогою Божественної любові все можливе; без неї все трудно. Щоби виховати іншого, ми повинні виховати раніше себе.
Як же виховати себе? Виховання повинне відбуватися у безперервному розмислі про свій обов’язок, у читанні тих книг, де зображується людина_у подібному до нашого стані, колі, спільноті та званні, і серед таких же обставин, — і потім у безперервному застосуванні та зіставлянні всього цього із законом Христа: в чому вони не суперечать Христу, те приймати, в чому не відповідають Його закону, те відкидати; бо все, що не від Бога, то не є істинним. Що ж знайдемо сумнівним і не знаємо як вирішити, те до часу слід відкласти і ніяк не бентежитись цим: це ознака, що ми ще не готові і що очі наші набудуть ясного знання речей опісля, в міру нашого вдосконалення. Від спорів, як від вогню, слід стерегтися, як би сильно нам не суперечили, яку б неправу думку нам не викладали, не слід ніяк дратуватися, ні доводити супротивне; але краще замовкнути і, пішовши до себе, зважити все сказане й обміркувати його холоднокровно. Але й обміркувавши, не говорити, якщо відчуваємо, що не можемо сказати так, щоб воно саме було доступне тій людині, з котрою говоримо, або ж якщо відчуваємо, що не можемо сказати холоднокровно й безгнівно. Істина, сказана у гніві, дратує, а не прихиляє. Отже, виховати іншого та надати йому душевну істинну допомогу ми можемо тоді, коли досягли самі найвищої незлобивості, коли ніякі образи не можуть образити нас. Тоді й розум наш отримує світло і може спостерігати за вчинками інших, бачити їхні прогрішення і научати нас, як позбавлятися від них. Тоді й Бог допомагає нам на всякому кроці, підказуючи дійсні засоби проти всього. На сьому засноване й життя: вчитися самому та научати інших, і самому вознестись й іншого вознести до Бога.
У всіх наших починаннях і вчинках більш за все ми повинні остерігатися одного найсильнішого ворога нашого. Ворог цей — зневіра. Зневіра є справжньою спокусою духа темряви, якою нападає він на нас, знаючи, як трудно з нею боротися людині. Зневіра огидна Богу. Вона є наслідком недостатньої любові нашої до Нього. Зневіра породжує відчай, який є душевним убивством, найстрашнішим зі злодіянь, скоєних людиною, бо відрізає всі шляхи до спасіння, і тому дужче за всі гріхи його ненавидить Бог. Від того й у молитвах проситься щоденно, щоби дав нам Бог серце тверезіюче, бадьорий ум, думку світлу й відігнав би від нас дух зневіри.
Іноді душевний неспокій і занепокоєння, подібні до зневіри, бувають Божими попущеннями, які посилаються нам для того, щоб спробувати та випробувати, чи укріпились ми в характері; іноді ж просто для того, щоб, шукаючи засобів порятунку від такого неспокою й зневіри, придумали зробити що-небудь таке, чого б ніяк не придумали раніше. Бо Бог всіляко намагається нас напоумити і вимагає, щоб ми зробили які-небудь зусилля для пізнання Його волі. І тому багато з тих, хто виховали себе у тривогах, радять у такі хвилини звернути погляд на все минуле життя наше і силуватися пригадати все те, що ми пропустили зробити чи відкладали на інший час, а пригадавши, зайнятися вже не повсякденними та буденними ділами нашими, а тими саме, які ми пропустили зробити, і займатися ними ретельно весь час, доки тривають зневіра й занепокоєння. І зайнятися ними зовсім не так, як би ми самі собі постановили, але так, як би вони покладені були Богом, а не іншим ким, виконуючи їх подібно до послушника, який виконує не суперечачи і рабськи всяке повеління свого подвигоположника і володаря.