До всякого роду натяків слід бути цілковито глухим. Тим більше що натяки не становлять головного у розмові; це епізоди вступні, вставні фрази, слова у дужках, а тому їх слід так і залишити вставними фразами й словами у дужках, а відповідати тільки на те, що головне у розмові. Взагалі не слід ні в якому разі з якого-не-будь незначного зернятка, неумисне чи зумисне зроненого слова, заводити довгу розмову. Інакше це буде те саме, що роздмухувати іскру, котра сама собою загасла б і котру, роздмухавши, можемо перетворити на таку пожежу, що й загасити вже важко.
Гнів ми відчуваємо ще (й доволі часто) тоді, коли звинувачують чи сварять, чи просто насміхаються з людей, нам близьких, рідних або чому-небудь дорогоцінних нашому серцю. Хоч порух цей благородніший, ніж якби ми гнівались за себе, але він гнівний і тому так само несправедливий, як і перший. Перш за все ми повинні помислити про наступне: яку шкоду можуть завдати нашим близьким такі вислови? Слова ці нічого не можуть ні відняти від них, ні додати до них; друзі й приятелі наші не зробляться від цього в сутності своїй ні кращими, ні гіршими. Навпаки, дізнавшись все, що говорять про них, ми можемо навіть інколи застерегти їх від чого-небудь. Зробити їм яку-небудь користь, звернути їхню увагу на що-небудь справді в них присутнє слабке, недостойне їх. З тими ж, які ганьблять друзів наших, не слід взагалі сперечатись. Це ні до чого не приведе, їх не переспориш; тим більше, що суперечку вони зовсім не для того затівають, щоб дізнатись істину, а для того, щоб висварити. Ніколи не слід захищати палко друзів наших, і особливо треба стерегтися, щоб не розводитись надто про їхні якості похвальні та прекрасні. Цим будемо ще більше сердити їхніх недоброзичливців і тільки підбурювати проти них. Краще замість усяких захистів холоднокровно відповісти такими словами: «Я знаю, у друзів моїх є справді багато недоліків, та хто з нас без недоліків? Уся справа тільки в тому, що людина в інших бачить їх ясніше, ніж у собі. Друзі мої, справді, мають такі недоліки, яких інші не мають, але зате інші мають зі свого боку такі недоліки, яких не мають друзі мої. У всякого є свої недоліки, але вирішити, хто з нас має їх більше, хто менше, або чиї недоліки важливіші за інші, важко нам, тому що треба бути дуже неупередженим». Промовивши такі слова, треба намагатися звернути розмову на інші предмети й завжди відбуватися подібним чином.
Гнів, насамкінець, ми відчуваємо ще у різних дрібницях, дурничках, що походять від наших власних слабкостей, яких так багато в кожній людині. Ми здатні гніватись на все: чи зробиться що-небудь не так, як ми б хотіли, — ми вже гніваємось. Чи відбудеться щось не у той саме час, як ми б хотіли, — ми вже гніваємось; чи зустрінемо в кому-небудь щодо нас найменшу зневагу, навіть просто неакуратність і несправність, — ми вже гніваємось. Словом, усяка нікчемна дурничка іноді має силу роздратувати нас. У такому разі вельми б добре було пригадати всі такі дурнички, котрі нас виводять із себе, і записати їх. Добре б навіть вести журнал, в якому записувати, коли й за що розсердився, і потім частіше його перечитувати. Це одне вже може знищити в нас схильність сердитись на дрібниці й дурнички.
Про боязнь, помисливість і невпевненість у собі
Недоліки ці походять від того, що ми ще не досить утвердились у головних правилах і положеннях, які може дати нам одне тільки читання Євангелії та Святих книг. Поки не станемо ми глибше входити у значення істин євангельських, поки не станемо більше прикріплятися любов’ю до Бога, ніж до землі, до тих пір буде все ще в голові нашій плутатись головне з дрібним, важливе з незначним; те й друге буде набувати в очах наших рівнозначної важливості, ми будемо вагатись, яке обрати, і за всіх наших прекрасних якостей душевних залишимось нерішучими й слабкими. І взагалі будемо боятись не Бога, а людини, будемо думати не про те, як би не засмутити Бога, а про те тільки, як би не засмутити людини. Та в міру того, як будемо входити у пізнання наших головних зобов’язань і обов’язку, всяка дріб’язкова боязнь і нерішучість у нас знищиться.
Перш за все необхідно тримати у вічній пам’яті, що в усіх ділах і діях у житті більшому треба віддавати перевагу перед меншим. Інакше людина загубиться неодмінно й не зробить ні більшого, ні меншого. Якщо ж вона зробить більше, тоді менше зробиться вже саме собою. Так ми повинні діяти, і якби навіть, діючи таким чином, ми викликали у дріб’язкових речах проти нас невдоволення, то сим не слід бентежитись і перетерпіти тимчасове невдоволення. Якби, наприклад, довелося нам що-небудь не зробити для тієї людини, котру ми любимо, але не зробити для того саме, щоби потім зробити для неї більше й краще, відмовити їй в чому-небудь, але відмовити для того, щоб потім їй доставити найнеобхідніше і потрібне, у такому разі ми повинні діяти твердо й нас повинна надихати думка, що ми діємо для її ж блага. Ця мета варта того, щоб для неї перетерпіти невдоволення чи прикрий докір. Треба, щоб люблячі нас іноді зустрічали в нас одне рішуче слово: ні, замість усяких пояснень. Та це слово слід вимовляти рідко, саме тоді, коли діло стосується головних речей і головних істин. Так, щоб через нас і інші мали більше поваги і до головних речей та головних істин. Словом, щоб завжди, всюди і в усьому більшому віддавали перевагу перед меншим. Діючи таким чином, ми привернемо до себе повагу всіх, навіть і тих, котрі спочатку опиралися нашим учинкам.