<Про вдячність>[255]
Хто отримав багато здібностей і сил, той повинен багато, багато дякувати Богу, все життя того повинне перетворитись на один подячний гімн, а почуття виливатись однією прекрасною піснею невмовкаючої подяки. Постійна подяка прекрасно підносить душу. Вона вносить у неї мир, стрункість і тишу, а серце невідчутно розчиняє всепрощаючою, всеохопною любов’ю навіть до самих ворогів.
Хто отримав багато здібностей і сил, тому потрібно багато старатися у приведенні всього, що тільки є в ньому, у стрункість. Краще йому не показувати своїх переваг до тих пір, поки все не прийде в ньому до повної злагоди між собою, і всяка сила не стане на своє законне місце, інакше він виявить тільки нерівність свого характеру. Не спізнавши великих сил, які в ньому побутують, назвуть порухи їх капризами, ділом зарозумілої самовпевненості. Він сам набуде слави зухвалого вискочня, накличе на себе ненависть замість любові й своєю чергою озлобиться також проти людей.
Щасливий той, хто має небесну здатність подобатись усім вродженою прекрасною ясністю душі, вродженою дитинною незлобивістю й тією чарівною привабливістю вродженого миловидного поводження з усіма, яке так близько вабить до себе серця всіх, що кожному здається, ніби він усім їм рідний брат.
Проте в кілька разів щасливіший той, хто, подолавши в собі всі невтримні стремління, набув цієї миловидної дитячої простоти й невимовної привабливості ангельського поводження з людьми, яких не мала спочатку його перед усіма піднесена природа. Незліченно більше може він принести добра й щастя в світі, ніж той, хто отримав усе це від народження, і вплив його на людей незмірно могутніший та обширніший.
Але Боже! Як важко боротися з собою, з непокірними, невтримними нашими стремліннями, яка слабка, не набувши міцності, наша воля! Ось тут слід згадати, що наше життя повинно бути не стихаючою піснею постійної подяки Богу. Дякувати, дякувати, стратитись у подяці, — це потрібно зробити своїм їством, питвом, існуванням, життям. Постійна подяка високо підносить душу, а серце розчиняє всепрощаючою любов’ю до всіх. Вона дає нам найвищу силу над нашими силами, і робить так, що нам стає легкою битва й перемога над пристрастями, і стає можливим набуття ангельської любові до людей.
Нотатки, начерки на окремих листках[256]
До сповіді зібрати всі стани, всі як рівні між собою. Всі діло мають— з Богом.
Ні, владо, дій прямо. Вкажи нам усім обов’язок наш, але не зв’язуй в той же час і рук наших і не обезчещуй нас образливою підозрою. Говори з нами благородним голосом, і буде благородною відповідь.
Вищого за те не видумати, що вже є в Євангелії. Скільки разів уже відхилялося від нього людство і скільки разів наверталося. Кілька разів зробить людство свій кругообіг… кілька думок зробить… обіг думок… і повернеться знову до Євангелія, підтвердивши досвідом подій істину кожного його слова. Вічне, воно закорениться глибше й глибше, як дерева, розхитувані вітром, пускають глибше й глибше своє коріння.
Одне тільки тут ясно, що хрест даний Тим, Хто дає одне благо, благо у різних виглядах, чи у вигляді ясного, зрозумілого нам щастя, чи у вигляді тяжкого, незбагненного для нас страждання. У такій впевненості велика сила; та й цю силу ми отримуємо від Бога.
Коли б нас хто-небудь назвав лицеміром, ми глибоко образились би, тому що кожний цурається цього низького пороку; однак, читаючи у перших віршах 7-ї глави Євангелія від Матвія, чи не докоряє совість кожному з нас, що ми саме той лицемір, до котрого взиває Спаситель: Лицеміре, витягни спочатку колоду з очей своїх. Яка стрімкість до осуду…
«Гірше за все те, що будеш судити самого себе, будеш сам суддею своїм».
«Та хіба це страшно?» «О, як страшно! Не забувай, що погляд набуде прони<кливості> орлиної, а ум повного поняття, справедливого, що ти будеш іншою людиною, будеш судити мудро, справедливо й гаряче, зі всією любов’ю до добра, з усім благодатним гнівом і ненавистю до зла, і, щойно промовиш ти безпристрасне слово суду, тобі скажуть: “Це все ти, справедливий суддя, ти це наробив”. Га?»
«Чому ж ніхто не є подвижником правди, чому не стоїть за добро спільне, як за своє, чому не влюбився у це добро. Тому що руки віднімаються, бачачи, що всі розкрадають те добро, яким він клопочеться, що все, накопичене ним, дістанеться в жалування першому дурневі».
255
* Імовірно написана в 1840-х роках і є фрагментом твору, який залишився невідомим (див.: Неизданный Гоголь / Изд. подгот. И А. Виноградов. — М., 2001. — С. 515).
Уперше надруковано І. Виноградовим (див.: Литературная учеба. — 2001. — № 3).
Українською перекладено вперше.