Уперше про свій задум Гоголь згадує в листі до О. Смирнової від 2 квітня 1845 р.: «Це буде невеликий твір і не галасливий у ставленні до нинішнього світського товариства, але потрібний багатьом і здатний принести мені зайві гроші, необхідні для дороги» (XII, 472). Роком пізніше зауважує в листі до М. Язикова від, 21 квітня 1846 р.: «Коли я переглянув все те, що писав останнім часом різним особам, які особливо потребували від мене душевної допомоги, бачу, що з цього може скластися книга, корисна людям, які страждають на різних поприщах… Я спробую видати, додавши дещо взагалі про літературу» (XIII, 53). Ще одна згадка про роботу над цим твором міститься в листі до того ж адресата від 5 травня 1846 р.: «Я не полишаю наміру видати вибрані місця із листів, а потім, можливо, буду частіше ділитись із тобою думками, які треба буде пустити на весь загал». Час найактивнішої роботи над книгою — літо-осінь 1846 р. Гоголь пов’язує свою натхненну працю, як це часто бувало у нього в 1840-ві роки, з Божою «незвичайною милістю». Він зізнається: вона «дала мені сили потрудитись тоді, коли я не смів уже й думати про те, не смів і чекати потрібної для того свіжості душевної, і все мені далось одразу на той час: одразу зупинились тяжкі недуги, одразу відійшли всі перешкоди в роботі, і продовжувалось все до тих пір, доки не закінчився останній рядок труда. Це просто чудо і милість Божа… я діяв твердо в ім’я Бога, коли складав мою книгу, на славу Його святого імені взяв перо, а тому й розійшлись переді мною всі перешкоди і все, що зупиняє безсильного чоловіка» (лист до П. Плетньова від 20 жовтня 1846 р.). Перші розділи книги автор надіслав П. Плетньову 30 липня, решту — 16 жовтня 1846 р.
Книга «Вибрані місця із листування з друзями», відчутно понівечена цензурою, вийшла у світ на самому початку 1847 р. Цензура вилучила листи «XIX. Треба любити Росію», «XX. Треба проїздитись по Росії», а також: «XXI. Що таке губернаторша», «XXVI. Страхи і жахи Росії», «XXVIII. До того, хто посідає важливе місце». Сам Гоголь це пояснював тим, що його твір побував «у руках людей так званого європейського погляду, перейнятих духом всякого роду змін, яким була неприємною поява моєї книги» (лист до О. Смирнової від 21 лютого 1847 р. — XIII, 222).
Цензурні втручання торкнулись статті «Про ліризм наших поетів», «Російський поміщик», «Про театр, про односторонній погляд на театр і взагалі про односторонність», «Історичний живописець Іванов».
Втручання цензури спотворили задум. Гоголь називав видання «клаптем», «оглодком», але між тим дав дозвіл на публікацію у такому вигляді. Можна припустити, що система цінностей, вибудувана на християнському вченні, була заявлена доволі виразно, тож Гоголю залишалося чекати реакції широкого кола читачів: від цього залежало продовження роботи над другим томом «Мертвих душ».
Разом з тим письменник не полишав спроб перевидати книгу в повному обсязі, зокрема написав лист до царя з проханням переглянути рішення цензури. Про відповідь повідомив П. Плетньов у листі від 3 грудня 1846 р.: «Я мав сміливість надіслати заборонені листи для прочитання спадкоємцю цесаревича. Його високість закликав мене до себе і особисто оголосив, що, на його думку, краще не друкувати цього» (Переписка Н.В. Гоголя: В 2 т. — М., 1988. — Т. 1. — С. 265). Стало зрозуміло, що подальші намагання марні, це констатував той же П. Плетньов у листі від 24 серпня 1847 р.: «Полишимо поки все… Не хочу нічого ні робити, ні починати…» (Переписка Н.В. Гоголя. — Т. 1. — С. 26). Гоголь же надію на перевидання не полишав, але вирішив внести суттєві корективи у зміст: замість «Заповіту» вмістити лист до В. Жуковського від 10 січня 1848 р. з роздумами про природу мистецтва, зазначивши: «Якщо мій лист цей вважатимеш не без достоїнств, то прибережи його. Його можна буде при другому виданні “Листування” поставити на початку книги на місці “Заповіту”, якого маю викинути, а заголовок дати йому “Мистецтво є примирення з життям”» (XIV, 38‒39). Таке втручання в композицію, якби воно відбулося, принципово б змінило задум книги, перетворивши її на збірку есеїв з різних питань соціально-культурного життя сучасної Росії. Приглушався соціальний пафос книги, змінювався градус напруги письма (зокрема, вилучена була фраза: «Співвітчизники! Страшно! Завмирає від жаху душа…» — VIII, 221), редукувалося сакральне начало, а з ним і пророчі інтенції Гоголя, позаяк саме в «Заповіті» він заявив про участь Бога у формуванні його душі письменника, вихованої «Самим Богом, випробуваннями і горем» (VIII, 221).