Повний текст «Вибраних місць» був надрукований стараннями Ф. Чижова лише 1867 р. у виданні «Полное собрание сочинений Н.В. Гоголя. Второе издание его наследников, пополненное по рукописи автора» (М., 1867. — Т. 3). Він відновив за рукописом вилучені цензурою місця і самочинно вказав прізвища адресатів, скорочено подані автором. Цей самий варіант тексту був видрукований і в десятому виданні «Сочинений Н.В. Гоголя» за редакцією Н. Тихонравова (М., 1889. — Т. 4).
В академічному виданні (Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 14 т. — [М.; Л.]: Изд-во АН СССР, [1937‒1952]) зроблена спроба відновити текст за першоджерелами.
Утім уточнення щодо повноти тексту книги тривають донині, див.: Виноградов И.А. Неизвестные автографы двух статей Н.В. Гоголя о церкви и духовности. К истории издания «Выбранных мест из переписки с друзьями» // Евангельский текст в русской литературе XVIII—XX веков. Цитата, реминисценция, мотив, сюжет, жанр: Сб. науч, трудов / Петрозавод. гос. ун-т: Материалы 4-й Междунар. конф. Июнь 2002 г. — Петрозаводск, 2005. — Вып. 4. — С. 219‒245; Неопубликованные страницы «Выбранных мест из переписки с друзьями» Н.В. Гоголя / Текст к изд. подгот. Ю. Балакшина, С. Шведова; вступ. ст. Ю. Балакшиной // Вопросы литературы. — 2005. — № 6. — С. 204‒213. Це дає підстави для нових тлумачень художньої природи «Вибраних місць».
Важлива проблема художньої організації твору — його духовно-естетична єдність. В. Воропаєв висловив думку, що композиція книги відповідає схемі Великого Посту (Воропаєв В. Выбранные места из переписки с друзьями: Комментарий // Гоголь Н.В. Собр. соч.: В 9 т. — М., 1994. — Т. 6. — С. 420‒421). Ця ідея була конкретизована В. Толмачинським у праці «Путеводитель к Светлому Воскресенью. Гоголь и его “Выбранные места из переписки с друзьями”» (Н.В. Гоголь и Православие: Сб. ст. о творчестве Н.В. Гоголя. — М., 2004. — С. 239‒275). З погляду останнього, саме орієнтація на Біблію, богослужбову і святоотецьку словесність визначила стилістичну природу книги «Вибрані місця».
Іншим важливим чинником жанрово-стильової організації твору стало сповідально-ліричне начало, обумовлене, як вважав В.В. Гіппіус, поєднанням елементів сповіді й проповіді (див.: Гиппиус В.В. От Пушкина до Блока. — М., 1966. — С. 182). Відомо, що Гоголь високо оцінював сповідь та її художній потенціал. У листі до М. Язикова він писав: «Стан душі страждаючого є вже святинею, і все, що виходить звідти, дорогоцінне, і поезія, що виникла із такого лона, вища всякої поезії» (XIII, 263). В іншому місці він зазначає: «Поезія є чиста сповідь душі, а не породження мистецтва чи бажання людського; поезія є правда душі, а тому і всім рівно може бути доступною» (VIII, 429).
Друга стильова складова книги — проповідницький пафос. Гоголь розумів, що він звертається до прямого, публіцистичного слова, дієвість, авторитетність якого має бути посилена засобами його своєрідної сакралізації. Так, він заявляє про своє особливе право на передсмертне слово, як «чоловік, що лежить на смертному ложі» (VIII, 221), вводить євангельські словесні формули, зумисне виділяючи їх графічно, і у такий спосіб витворює своєрідний інтертекст, в якому сконцентровані стрижневі питання його життя і творчості (див.: Михед П. Пізній Гоголь і бароко: українсько-російський контекст. — Ніжин, 2002. — С. 165‒177).
П. Плетньов схильний був думати, що нова книга Гоголя — «є початком власне російської літератури. Все, що було до цих пір, …уявляється учнівськими пробами з тем, вибраних з хрестоматії» (лист до Гоголя від 13 січня 1847 р.). Задумана як апробація ідей, що мали організувати художній простір наступних частин «Мертвих душ», книга прибрала самостійний художній вимір. Коли В. Зеньковський говорить про Гоголя як «пророка православної культури», він має на увазі його устремління «возз’єднати з Церквою всі форми культурної творчості; цією ідеєю він жив, нею надихався» (Зеньковский В. Гоголь. — М., 1997. — С. 220). Все це і повинно було слугувати ідеї Преображення життя — ідеї, яка заволоділа європейською свідомістю на рубежі XVIII—XIX ст. і стала потужним рушієм життєтворчості людства наступних двох віків.
Гоголівські творчі пошуки знаходяться в руслі месіансько-есхатологічного мистецтва, закликаного відіграти важливу роль у великому Преображенні. К. Мочульський писав з цього приводу: «В моральній області Гоголь був геніально обдарований; йому судилось круто повернути всю російську літературу від естетики до релігії, зрушити її з шляху Пушкіна на шлях Достоєвського… Сила Гоголя така велика, що йому вдалось зробити неймовірне: перетворити пушкінську епоху нашої словесності в епізод, до якого повернення немає і бути не може» (Мочульский К.В. Духовный путь Гоголя // Гоголь. Соловьев. Достоевский. — М., 1995. — С. 37).