Нові покоління читачів по-своєму розумітимуть аргументи всіх учасників дискусій, але найважливіше, що книга живе і така її доля — бути гарячим подразником думки, бо за нею виразно відчутна присутність людини, яка щиро вболіває за воскресіння людської душі.
Уперше друкується повний переклад книги, окремі її розділи виходили у перекладі І. Сенченка.
У чому ж, нарешті, суть російської поезії і в чому її особливість // Гоголь М. Твори: В 3 т. — К., 1952. — Т. 3. — С. 453‒496.
Читання російських поетів перед публікою // Гоголь М. Твори: В 3 т. — К., 1952. — Т. 3. — С. 437‒438.
Чотири листи до різних осіб з приводу «Мертвих душ» // Гоголь М. Твори: В З т. — К., 1952. — Т. 3. — С. 439‒452.
Мистецтво є примирення з життям
Лист має приписку, в якій Гоголь пише: «Якщо лист цей видасться не без достоїнства, то прибережи його. Його можна буде у другому виданні “Листування” поставити на початку книги замість “Заповіту”, який викинеться, а заголовок дати йому “Мистецтво є примирення з життям”». Лист є своєрідним маніфестом естетики пізнього Гоголя, він примикає своїм змістом і стилістикою до «Вибраних місць».
Українською перекладено вперше.
<Авторська сповідь>
В «Авторській сповіді» Гоголь мав на меті відреагувати на критику «Вибраних місць із листування з друзями», книгу, на яку, за його словами, «всі розсердились» (XIII, 326). Твір не був надрукований за життя письменника. Назву йому дав С. Шевирьов, який був редактором книги «Сочинения Н.В. Гоголя, найденные после его смерти» (М., 1855), де вперше і була надрукована «Авторська сповідь». С. Шевирьов використав визначення самого Гоголя в тексті твору («повість мого авторства») та у листі до П. Плетньова від 10 червня 1847 р., в якому Гоголь, торкаючись задуму, писав: «…я готую тепер невелику книжечку, в якій хочу, наскільки можливо ясніше, зобразити повість мого письменництва, тобто у вигляді відповіді на невідомо чому утверджену думку, що я погребував мистецтвом, сприйняв його низьким, непотрібним і таке інше. В ньому скажу, чим я вважаю мистецтво, що я хотів зробити з даним мені на долю мистецтвом, чи розвивав я, справді, самого себе із даних мені матеріалів, чи хитрив і хотів переломити свій напрям, — ясно, наскільки можливо, ясно, щоб і не літератор міг бачити, чи я винуватий в недіяльності, чи Той, Хто володіє всім і супроти Кого йти важко людині… книжечка може виходом своїм скерувати увагу на перечитування “Листування з друзями” у виправленому і поповненому виданні». Ще тривали гарячі дискусії з приводу останньої книги, а Гоголь засів за нову «книжечку», яка була розпочата в кінці травня 1847 р., а завершена через два місяці.
Саме в цьому творі Гоголь почасти реалізував ідею Прощального Слова, заявленого в «Заповіті» як «Прощальна повість» (див. «Вибрані місця»), але головним було — відстояти багатостраждальну книгу. З погляду Гоголя, причина провалу книги, її нищівної критики в тому, що автору не повірили, пряме слово письменника не мало тієї необхідної сили авторитетності й переконливості, яка мала б забезпечити довіру до виказаних суджень. Гоголь відчував, що йому бракувало особливої біографії поета-пророка, який має виняткове право на віще слово. «Авторська сповідь» і закликана витворити легенду чи міф письменницької долі Гоголя. Щодо «сюжету» оповіді, то С. Гончаров справедливо зауважує: «Повість авторства розкриває духовну біографію як історію “внутрішнього будування”, як шлях до Христа» (Гончаров С.А. Творчество Гоголя в религиозно-мистическом контексте. — СПб., 1997. — С. 265). Це і дає право на пророцтво.
Гоголь своє життя ставить у залежність від вищих сил, а власну творчу біографію — від волі Божої: «Навіщо сталося чимало таких обставин, котрих я не кликав? Навіщо мені призначено було не інакше набути пізнання душі людини, як здійснивши суворий аналіз власної душі? Навіщо бажанням зобразити російську людину я запалився не раніше, як дізнавшись краще загальні закони дій людських, а дізнався їх не раніше, як прийшов до Того, Хто один знавець і дій людських, і всіх найменших наших душевних таємниць?» Гоголь зовсім не намагається виправдовуватись за попередню книгу, як це вважають коментатори академічного видання творів: «Намагаючись самовиправдатись і згладити важке враження, яке справили “Вибрані місця”, Гоголь, однак, не зміг відмовитись від основних положень своєї книги» (VIII, 803). Гоголь і не намагався виправдовуватись, а тим більше відмовлятись від своїх ідей. Він, навпаки, акцентує пафос сповідальності, закликаний посилити слово «Вибраних місць». Це дає підстави розглядати «Авторську сповідь» як книгу, органічно пов’язану з «Вибраними місцями». Гоголь надавав надзвичайної ваги сповідальному слову, вважаючи сповідь чи не головним об’єктом мистецтва: «Стан душі страдника є вже святиня, і все, що тільки виходить звідти, дорогоцінне, і поезія, що вийшла з такого лона, вище всіх поезій» (XIII, 263). Гоголь повторював: «Поезія є чиста сповідь душі, а не породження мистецтва чи бажання людського; поезія є правда душі, а тому всім рівно може бути доступною». Він вважав, що його час актуалізував сповідь: «Приходить час, коли жага сповіді душевної стає сильнішою і сильнішою» (VIII, 429).