Не прочитає він також без нелукавого душевного хвилювання сії вже майже передсмертні вірші:
Старий біля дверей гробу не буде обманювати. За життя свого носив він, як святиню, цю любов, забрав і за гріб її, як святиню. Та не про це мова. Звідки взялася ця любов? — ось питання. Що весь народ чує її якимось сердечним чуттям, а тому й поет, як найчистіше відображення того ж народу, повинен був її почути найвищою мірою — це пояснить тільки одну половину діла. Повний і досконалий поет нічому не віддається несвідомо, не перевіривши його мудрістю повного свого розуму. Маючи вухо чути наперед, заключивши в собі стремління відтворювати в повноті ту ж річ, яку інші бачать уривками, з однієї чи двох сторін, а не з усіх чотирьох, він не міг не прозирати розвитку найповнішого цієї влади. Як розумно визначав Пушкін значення повновладного монарха і яким взагалі він був розумним у всьому, що говорив в останній час свого життя! «Для чого треба, — говорив він, — щоб один із нас став вище всіх і навіть вище самого закону? Для того, що закон — дерево; в законі чує людина щось жорстоке і небратське. З одним буквальним виконанням закону не далеко підеш; порушити ж чи не виконати його ніхто з нас не повинен; для цього-то й потрібна вища милість, пом’якшуюча закон, що може з’явитися людям в одній повномогутній владі. Держава без повновладного монарха — автомат: добре буде, коли вона досягне того, чого досягли Сполучені Штати. А що таке Сполучені Штати? Мертвечина; людина у них звітрилась до того, що виїденого яйця не варта. Держава без повновладного монарха — те ж, що оркестр без капельмейстера: якими б гарними не були всі музики, але, якщо немає серед них одного такого, котрий би порухом палички всьому подавав знак, нікуди не піде концерт. А здається, він сам нічого не робить, не грає ні на якому інструменті, тільки злегка помахує паличкою та поглядає на всіх, і вже один його погляд достатній для того, щоби пом’якшити в тому й іншому місці який-небудь шершавий звук, який видав би якийсь дурень-барабан або незграбний тулумбас[39]. При ньому і майстерна скрипка не сміє надто розгулятися за рахунок інших: пильнує він загальний стрій, всього оживлювач, верховодець верховної злагоди!» Як влучно висловлювався Пушкін! Як розумів він значення великих істин! Цю внутрішню сутність — силу самодержавного монарха він навіть почасти виразив в одному своєму вірші, який між іншим ти сам надрукував у посмертному зібранні його творів, виправив навіть у ньому вірш, а смислу не вгадав. Тайну його тепер відкрию. Я кажу про оду імператору Миколі, що з’явилася друком під скромним іменем: «До М***». Ось її походження. Був вечір у Аничковому палаці, один з тих вечорів, на які, як відомо, запрошувались самі тільки обрані з нашого товариства. Між ними був тоді й Пушкін. Все у залах уже зібралося; та государ довго не виходив. Віддалившись від усіх у другу половину палацу і скориставшись першою вільною від справ хвилиною, він розгорнув «Іліаду» й захопився непомітно її читанням на весь той час, коли в залах давно вже гриміла музика й вирували танці. Зійшов він на бал уже доволі пізно, принісши на обличчі своєму сліди інших вражень. Зближення цих двох протилежностей ковзнуло непоміченим для всіх, але в душі Пушкіна воно залишило сильне враження, і плодом його була наступна велична ода, яку повторю тут усю, вона ж уся в одній строфі:
38
*
39
*