На завершення прошу всіх у Росії помолитися за мене, починаючи від святителів, котрих уже все життя є однією молитвою. Прошу молитви як у тих, котрі смиренно не вірують у силу молитов своїх, так і у тих, котрі не вірують зовсім у молитву і навіть не вважають її потрібного: та якою б не була безсилою і черствою їхня молитва, я прошу помолитися за мене цією найбільш безсилою і черствою їхньою молитвою. Я ж біля Гробу Господнього буду молитися за всіх моїх співвітчизників, не виключаючи з них ні одного; моя молитва буде так само безсила й черства, якщо свята небесна милість не перетворить її у те, чим повинна бути наша молитва.
1846, липень
І
Заповіт
Перебуваючи при повній пам’яті та здоровому глузді, висловлюю тут мою останню волю.
I. Заповідаю тіла мого не погребати до тих пір, поки не з’являться видимі ознаки розкладу. Згадую про це тому, що вже протягом самої хвороби находили на мене хвилини життєвого заніміння, серце і пульс припиняли битися… Бувши за життя свого свідком багатьох печальних подій від нашої нерозумної поквапливості в усіх ділах, навіть і у такому, як погребіння, я звістую це тут при самому початку мого заповіту, у надії, що, може бути, посмертний голос мій нагадає взагалі про обачливість. Віддати ж тіло моє землі, не розбираючи місця, де лежати йому, нічого не зв’язувати з прахом, який залишився; сором тому, хто понадиться хоч якоюсь увагою до гниючої персті моєї, що вже не моя: він поклониться хробакам, що її гризуть; прошу краще помолитися якнайсильніше за душу мою; а замість усяких погребальних почестей пригостити від мене простим обідом кількох неімущих насущного хліба.
II. Заповідаю не ставити наді мною ніякого пам’ятника і не помишляти про такий дріб’язок, християнина недостойний. Кому ж із близьких мені я був дійсно дорогим, той воздвигне мені пам’ятника інакше: воздвигне він його в самому собі своєю непорушною твердістю в життєвому ділі, бадьорістю та освіженням всіх навкруг себе. Хто після моєї смерті виросте вище духом, ніж як був за життя мого, той покаже, що він справді любив мене і був мені другом, і сим тільки воздвигне мені пам’ятника. Тому що і я, яким би не був сам по собі кволим і нікчемним, завжди підбадьорював друзів моїх, і ніхто з тих, хто сходився ближче зі мною останнім часом, ніхто з них, у хвилини свого суму й печалі, не бачив на мені хмурного вигляду, хоч і тяжкі бували мої власні хвилини, і тужив я не менше за інших, — нехай же про це згадає кожен із них після моєї смерті, обміркувавши всі слова, мною йому сказані, й перечитавши всі листи, до нього писані за рік перед сим.
III. Заповідаю взагалі нікому не оплакувати мене, і гріх собі візьме на душу той, хто стане уважати смерть мою якою-небудь значливою чи спільною втратою. Якби навіть і вдалось мені зробити що-небудь корисне і починав би я вже виконувати свій обов’язок дійсно так, як слід, і смерть забрала б мене при початку діла, замисленого не для вдоволення декого, але потрібного всім, — то й тоді не слід поринати у безплідне побивання. Якби навіть замість мене помер у Росії муж, дійсно їй потрібний за теперішніх її обставин, то й від того не слід сумувати нікому з живих, хоча й справедливе те, що коли дочасно йдуть люди всім потрібні, то це знак гніву небесного, що віднімає цим знаряддя і засоби, котрі допомогли б комусь подвигнутись ближче до мети, що нас кличе. Не зневірі повинні ми віддаватися за всякої раптової втрати, але озирнутися строго на самих себе, думаючи вже не про чорноту інших і не про чорноту всього світу, але про свою власну чорноту. Страшна душевна чорнота, і чому це бачиться тільки тоді, коли невблаганна смерть уже стоїть перед очима!